Цей щирий, ніжний, вдумливий і прекрасний поет, син Полтавщини, яку любив соромливо й віддано, якій на славу сплів і свій поетичний вінок, прожив до болю мало — лише 37 років. Невиліковна хвороба передчасно обірвала його пісню про рідну землю, про Григорія Сковороду, що мандрував нею, гартуючи дух людський, про Шевченка... Полетіла і його душа «в дорогу за ластівками» (так називається одна з його поетичних збірок). Та ластівки повертаються з вирію в рідну сторону — повертається й поет своїми віршами. Остання збірка В. Підпалого «Поезії» вийшла 1986 року.
Життя письменника — в його творах. Душа поета — у його віршах. А ось життєпис Володимира, викладений ним власноручно. Ця сповідь подається тут уперше.
У героїчній поемі «Слово про похід Ігорів» зображено події в період сварок між князівствами Русі, описано бойові походи. Ці походи князів були як переможні, так такі, що принесли «…стогін великий», коли «розтялися тяжкі прокльони по Землі Руській». Але незважаючи на опис суму, тривоги, плачу в поемі, яким же світлим промінчиком ній виглядає образ Ярославни ! Ярославна – дружина Ігоря, який відправився в похід проти половців, але не здобув ні слави, ні перемоги, лиш загубив своє військо і потрапив у полон. Образ Ярославни сповнений тонкого ліризму, душевності, теплоти. Вона як «чайка-жалібниця стогне», тужить за коханим чоловіком. Ладна за ним полетіти «зозулею по Дунаю», щоб умочити «бобровий рукав у Каялі-ріці», обмити «князеві криваві рани». Тужить Ярославна не лише тому, що її чоловік потрапив у полон, але й оплакує загиблих руських воїнів. У своєму безсиллі просить вона до у сил природи: вітру, сонця, Дніпра. Дорікає вітрові за те, що несе він « ворожі стріли на крилах своїх легких" проти руських воїнів, за те, що розвіяв він її радість «…по ковилі срібній ». Просить у Дніпра: «Принеси ж ти, господарю, до мене мого милого». Звинувачує сонце в тому, що воно «простерло гаряче своє проміння на воїнів», «Спрагою їм луки посушило, Тугою сагайдаки склепило». І до сьогодні образ Ярославни – один із найяскравіших жіночих образів в літературі, який вже давно став символом патріотизму, внутрішньої краси, вірності і кохання.
Цей щирий, ніжний, вдумливий і прекрасний поет, син Полтавщини, яку любив соромливо й віддано, якій на славу сплів і свій поетичний вінок, прожив до болю мало — лише 37 років. Невиліковна хвороба передчасно обірвала його пісню про рідну землю, про Григорія Сковороду, що мандрував нею, гартуючи дух людський, про Шевченка... Полетіла і його душа «в дорогу за ластівками» (так називається одна з його поетичних збірок). Та ластівки повертаються з вирію в рідну сторону — повертається й поет своїми віршами. Остання збірка В. Підпалого «Поезії» вийшла 1986 року.
Життя письменника — в його творах. Душа поета — у його віршах. А ось життєпис Володимира, викладений ним власноручно. Ця сповідь подається тут уперше.
Відповідь:
У героїчній поемі «Слово про похід Ігорів» зображено події в період сварок між князівствами Русі, описано бойові походи. Ці походи князів були як переможні, так такі, що принесли «…стогін великий», коли «розтялися тяжкі прокльони по Землі Руській». Але незважаючи на опис суму, тривоги, плачу в поемі, яким же світлим промінчиком ній виглядає образ Ярославни ! Ярославна – дружина Ігоря, який відправився в похід проти половців, але не здобув ні слави, ні перемоги, лиш загубив своє військо і потрапив у полон. Образ Ярославни сповнений тонкого ліризму, душевності, теплоти. Вона як «чайка-жалібниця стогне», тужить за коханим чоловіком. Ладна за ним полетіти «зозулею по Дунаю», щоб умочити «бобровий рукав у Каялі-ріці», обмити «князеві криваві рани». Тужить Ярославна не лише тому, що її чоловік потрапив у полон, але й оплакує загиблих руських воїнів. У своєму безсиллі просить вона до у сил природи: вітру, сонця, Дніпра. Дорікає вітрові за те, що несе він « ворожі стріли на крилах своїх легких" проти руських воїнів, за те, що розвіяв він її радість «…по ковилі срібній ». Просить у Дніпра: «Принеси ж ти, господарю, до мене мого милого». Звинувачує сонце в тому, що воно «простерло гаряче своє проміння на воїнів», «Спрагою їм луки посушило, Тугою сагайдаки склепило». І до сьогодні образ Ярославни – один із найяскравіших жіночих образів в літературі, який вже давно став символом патріотизму, внутрішньої краси, вірності і кохання.
Пояснення: