Я, напевно, не є винятком з правил, адже здебільшого читаю тільки ті твори класиків української літератури, що включені до шкільної програми. Може, я ще не в тому віці, коли хочеться почитати щось серйозніше за популярну художню літературу? Не знаю. Але я знаю одне: я з задоволенням читаю твори найгеніальнішого, на мою думку, українського письменника Тараса Григоровича Шевченка. У своїх творах він порушує такі важливі теми для суспільства як: соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх проблем та ідей. Також засудження крiпацтва, саме жорстока експлуатацiя людини людиною призвела до виродження самої людської сутi суспiльства. Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів. Автор «Кобзаря» виробляв і утверджував нове художнє мислення. Його роль в історії української літератури більша, ніж роль Пушкіна в російській, Міцкевича — в польській літературі. Ще хлопчиком Тарас полюбив чарівну народну пісню, чув від кобзарів думи та історичні пісні, які знайомили його з героїчним минулим рідного краю.Особисто мене його зворушлива та гірка сповідь вражає в саме серце. Ніхто, мабуть, не може розповісти про якусь подію краще за людину, котра брала в ній участь. Багато літературних героїв Кобзаря, як мені здається, списані з нього самого. Шевченко підтверджує мою думку у вірші "І золотої й дорогої": А ще до того, як побачу Малого хлопчика в селі. Мов одірвалось од гіллі, Одно-однісіньке під тином. Сидить собі в старій ряднині. Мені здається, що се я, Що це ж та молодість моя. Скiльки довелося витерпiти українському народовi, щоб довести, що українська мова - не "нарєчiє", а повноцiнна, здатна до розвитку i культурних традицiй, європейська мова? Шевченко завжди боровся за права свого народу, йому ніколи не було байдуже на долю свого народу. Це може побачити у вірші: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох неоднаково мені Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на зв'язок поезії з дійсністю, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Вірш сповнений сумом за Батьківщиною, автор вболіває за українців, які знаходяться в панській неволі, терплять приниження та знущання. Саме цi проблеми порушував Шевченко у своїх творах, поетичних i прозових. Людина є найбiльшою цiннiстю як для людей, хто вiрить у Бога, так i для тих, хто не сповiдує нiякої релiгiї. Тарас Григорович, розумiв i таку рiч, як рiвнiсть людей перед Богом. А звiдси - людина повинна бути рiвною i перед законами. Я ніколи не повірю, що в Україні існує людина, яку не зворушують твори Тараса Григоровича Шевченка, тому що жодний українець не може ставитися байдуже до життя своїх пращурів, адже суспільство, що не знає свого минулого, не має й майбутнього.
«Анна Кареніна» цитатна характеристика Опис Анни Кареніной: «Блестящие, казавшиеся темными от густых ресниц, серые глаза дружелюбно, внимательно остановились на его лице, как будто она признавала его, и тотчас же перенеслись на подходившую толпу, как бы ища кого-то. В этом коротком взгляде Вронский успел заметить сдержанную оживлённость, которая играла в её лице и порхала между её блестящими глазами и чуть заметной улыбкой, изгибавшею её румяные губы» Анна о любові до Вронського: «… Я как голодный человек, которому дали есть. Может быть, ему холодно, и платье разорвано, и стыдно ему, но он не несчастлив. Я несчастлива? Нет, вот моё счастье…» Анна про себе та чоловіка: «Я дурная женщина, я погибшая женщина,…. – но я не люблю лгать, я не переношу лжи, а его (мужа) пища – это ложь. Он все знает, все видит; что же он чувствует….У бей он меня, убей он Вронского, я бы уважала его. Но нет, ему нужны только ложь и приличие» Анна про сина: «Она вспомнила ту, отчасти искреннюю….роль матери, живущей для сына, которую она взяла на себя в последние годы….в ней есть держава, независимая от положения в которое она станет к мужу и Вронскому. Эта держава – был сын….она не может покинуть сына.» Анна про себе: «Я ничего не хочу доказывать, я просто хочу жить; никому не делать зла, кроме себя…» «Туда! — говорила она себе, глядя в тень вагона, на смешанный с углем песок….. – туда, на самую середину, и я накажу его и избавлюсь от всех и от себя». Кіті про Анну: «…Анна была совершенно проста и ничего не скрывала, но что в ней был другой какой-то, высший мир недоступных для неё интересов, сложных и поэтических» Каренін про Анну: «Без чести, без сердца, без религии, испорченная женщина! Это я всегда знал и видел, хотя и старался, жалея её, обманывать себя……. Виноват не я, но она. Но мне нет дела до неё. Она не существует для меня…» Бетсі про Анну: «В меня кинут камень, я знаю,… но я приеду к Анне; да я непременно приеду».
Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів. Автор «Кобзаря» виробляв і утверджував нове художнє мислення. Його роль в історії української літератури більша, ніж роль Пушкіна в російській, Міцкевича — в польській літературі.
Ще хлопчиком Тарас полюбив чарівну народну пісню, чув від кобзарів думи та історичні пісні, які знайомили його з героїчним минулим рідного краю.Особисто мене його зворушлива та гірка сповідь вражає в саме серце. Ніхто, мабуть, не може розповісти про якусь подію краще за людину, котра брала в ній участь. Багато літературних героїв Кобзаря, як мені здається, списані з нього самого. Шевченко підтверджує мою думку у вірші "І золотої й дорогої":
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином.
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.
Скiльки довелося витерпiти українському народовi, щоб довести, що українська мова - не "нарєчiє", а повноцiнна, здатна до розвитку i культурних традицiй, європейська мова? Шевченко завжди боровся за права свого народу, йому ніколи не було байдуже на долю свого народу. Це може побачити у вірші:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох неоднаково мені
Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на зв'язок поезії з дійсністю, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Вірш сповнений сумом за Батьківщиною, автор вболіває за українців, які знаходяться в панській неволі, терплять приниження та знущання.
Саме цi проблеми порушував Шевченко у своїх творах, поетичних i прозових.
Людина є найбiльшою цiннiстю як для людей, хто вiрить у Бога, так i для тих, хто не сповiдує нiякої релiгiї. Тарас Григорович, розумiв i таку рiч, як рiвнiсть людей перед Богом. А звiдси - людина повинна бути рiвною i перед законами. Я ніколи не повірю, що в Україні існує людина, яку не зворушують твори Тараса Григоровича Шевченка, тому що жодний українець не може ставитися байдуже до життя своїх пращурів, адже суспільство, що не знає свого минулого, не має й майбутнього.
Опис Анни Кареніной: «Блестящие, казавшиеся темными от густых ресниц, серые глаза дружелюбно, внимательно остановились на его лице, как будто она признавала его, и тотчас же перенеслись на подходившую толпу, как бы ища кого-то. В этом коротком взгляде Вронский успел заметить сдержанную оживлённость, которая играла в её лице и порхала между её блестящими глазами и чуть заметной улыбкой, изгибавшею её румяные губы»
Анна о любові до Вронського: «… Я как голодный человек, которому дали есть. Может быть, ему холодно, и платье разорвано, и стыдно ему, но он не несчастлив. Я несчастлива? Нет, вот моё счастье…»
Анна про себе та чоловіка: «Я дурная женщина, я погибшая женщина,…. – но я не люблю лгать, я не переношу лжи, а его (мужа) пища – это ложь. Он все знает, все видит; что же он чувствует….У бей он меня, убей он Вронского, я бы уважала его. Но нет, ему нужны только ложь и приличие»
Анна про сина: «Она вспомнила ту, отчасти искреннюю….роль матери, живущей для сына, которую она взяла на себя в последние годы….в ней есть держава, независимая от положения в которое она станет к мужу и Вронскому. Эта держава – был сын….она не может покинуть сына.»
Анна про себе: «Я ничего не хочу доказывать, я просто хочу жить; никому не делать зла, кроме себя…» «Туда! — говорила она себе, глядя в тень вагона, на смешанный с углем песок….. – туда, на самую середину, и я накажу его и избавлюсь от всех и от себя».
Кіті про Анну: «…Анна была совершенно проста и ничего не скрывала, но что в ней был другой какой-то, высший мир недоступных для неё интересов, сложных и поэтических»
Каренін про Анну: «Без чести, без сердца, без религии, испорченная женщина! Это я всегда знал и видел, хотя и старался, жалея её, обманывать себя……. Виноват не я, но она. Но мне нет дела до неё. Она не существует для меня…»
Бетсі про Анну: «В меня кинут камень, я знаю,… но я приеду к Анне; да я непременно приеду».