Олександр Олесь - один з поетів початку XX століття, вже перша збірка якого засвідчила, що це поет-лірик. Вже перший друкарський вірш, датований 1903 роком, конкретизує витоки тих «срібних акордів, які з серця взялися. Ці перші поетичні рядки засвідчили щирість, простоту і емоційну складність почуття, а також свіжість, музичність поетичного слова. Образний світ Олександра Олеся заснований на почутті, на переживанні, на суб'єктивному настрої, і цей ліричний початок є усе що пронизує в творах, різних як з тематики, так і за жанровою природою. У своєму поетичному присвяченні матері (»Моїй матері«) він називав себе дитиною степу, який »як море хвилювався«, »рідним братом вітру, простору і трав«. І ця поезія степу, гаю, полів, які »пахли і цвіли«, є такою, що веде в зачепила Олександра Олеся, в його жанровій системі. Жадання природи, ненаситність її чарами, захоплення її вічним рухом представляють основу світосприйняття Олеся, його вражаючої життєлюбності:
Як жити хочеться! Невимовно, безмірно… Не надивився я ні на зелену землю Ні на далекі сині неба.
Ліричний герой поезії Олександра Олеся має непереборну, вічну потребу читати книгу природи, оспівувати її красу, черпаючи від спілкування з нею те, що тримає його у світі,- « щастя-муку», «журбу і радість». Почуття героя і чуттєва краса природи лежать в одній і тій же площині, представляючи нероздільну єдність. Їх важко цитувати, оскільки вони на одному диханні прочитуються від початку і до кінця. Зачаровує в інтимній ліриці поета не лише щирість, краса почуття, а і те, що шаленство закоханого серця передається за до виняткової досконалості художніх знахідок, передусім, метафор, порівнянь. Наскрізь лірична і цивільна поезія Олександра Олеся. Прийти в літературу під час революційної грози, поет не міг не реагувати на бурхливі події нового дня. Духовно з'єднуючись із загальнонародним підйомом в країні, поет роздумує над участю свого слова, з пафосом заявляючи: «Об слово! будь мечем моїм»! Але, відгукнувшись на конкретні події, поет не стільки зображує їх реалії, політичний зміст епохи, скільки свої особисті переживання, співчуття до учасників тих подій, про що яскраво свідчать суб'єктивно забарвлені вирази: «червоні прапори, …як макові квіти», «свято землі», «серце, як арфа». Романтик за світовідчуттям, Олександр Олесь сприймав світ в контрастній кольоровій гаммі і так само його відображав. Радісні, світлі мотиви перемежовывались в його ліриці з мотивами печалі і розчарування. Але не сумні настрої визначають особливість творчого «я» Олеся. Поет усе життя залишався співаком духу і переконань. Хотілося б, щоб тим оптимізмом прийнялися і ми, його сучасні читачі.
Літературний рід: лірика.Жанр твору: ліричний вірш.Вид лірики: пейзажна.Мотиви твору: возвеличення краси природи і єдність її з мистецтвом.Розмір вірша: хорей.Аналіз (критика вірша Блакитна Панна): вірш має витончену форму, яскраві тропи. Провідні мотиви твору — возвеличення краси природи і єдність її з мистецтвом. Блакитна панна — це образ Весни «у серпанках і блаватах», якій уся земля виспівує: «Осанна!» і тривожить душу ліричного героя. Для символістів, як і для представників інших модерністських стилів, форма вірша, художні засоби набували дуже великого значення: важливо не стільки що сказати, а як сказати. Микола Вороний став, по суті, новатором у розширенні музичних можливостей українського вірша. «Блакитна панна» рясніє асонансами й алітераціями, як і сама Весна, що приходить до нас із співом птахів і ручаїв. Сам автор зазначав: «Я писав не так од образу, як од звуку. І дійсно, мелос, спершу примітивний, а далі технічно все більше ускладнений, був джерелом моєї пісні-вірша». Справді, джерелом поезії, її ритму й звучання, є мелодія. Звук для символістів — понад усе. У науці навіть відоме поняття «звукосимволізм».Не можна не помітити в «Блакитній панні» Вороного і специфічного розміщення рядків у строфах: вони ніби сходинки, по яких скрапує на весні талий сніг під грою сонячного проміння. Таке розміщення рядків поезії будить особливий темпоритм. Отже, форма у поетів-символіс-тів — це надважливий засіб витворення потужного ліричного струменя
Як жити хочеться! Невимовно, безмірно…
Не надивився я ні на зелену землю
Ні на далекі сині неба.
Ліричний герой поезії Олександра Олеся має непереборну, вічну потребу читати книгу природи, оспівувати її красу, черпаючи від спілкування з нею те, що тримає його у світі,- « щастя-муку», «журбу і радість». Почуття героя і чуттєва краса природи лежать в одній і тій же площині, представляючи нероздільну єдність. Їх важко цитувати, оскільки вони на одному диханні прочитуються від початку і до кінця. Зачаровує в інтимній ліриці поета не лише щирість, краса почуття, а і те, що шаленство закоханого серця передається за до виняткової досконалості художніх знахідок, передусім, метафор, порівнянь. Наскрізь лірична і цивільна поезія Олександра Олеся. Прийти в літературу під час революційної грози, поет не міг не реагувати на бурхливі події нового дня. Духовно з'єднуючись із загальнонародним підйомом в країні, поет роздумує над участю свого слова, з пафосом заявляючи: «Об слово! будь мечем моїм»! Але, відгукнувшись на конкретні події, поет не стільки зображує їх реалії, політичний зміст епохи, скільки свої особисті переживання, співчуття до учасників тих подій, про що яскраво свідчать суб'єктивно забарвлені вирази: «червоні прапори, …як макові квіти», «свято землі», «серце, як арфа».
Романтик за світовідчуттям, Олександр Олесь сприймав світ в контрастній кольоровій гаммі і так само його відображав. Радісні, світлі мотиви перемежовывались в його ліриці з мотивами печалі і розчарування. Але не сумні настрої визначають особливість творчого «я» Олеся. Поет усе життя залишався співаком духу і переконань. Хотілося б, щоб тим оптимізмом прийнялися і ми, його сучасні читачі.