Страждання, біль і кров випали на долю дорослого покоління під час Великої Вітчизняної війни. Та не менш важка доля була у дітей та підлітків, багато з яких залишилися без піклування дорослих, наодинці зі своїми бідами і страхами перед щоденною смертельною небезпекою, без даху над головою, у холоді та голоді. На власній долі відчув таке життя і автор оповідання «Климко» Г. Тютюнник. Вже після війни, ставши відомим українським письменником, він не зміг не пригадати тих жахів, які випали на долю дітей у страшні воєнні роки. Тому основною темою його творчості стали розповіді про життя дітей під час війни. Однією з них було й оповідання «Климко».
Головний герой оповідання, хлопчик Климко, — винахідлива, турботлива, уважна, чуйна і благородна дитина, яка мала прагнення вчитися і допомагати іншим. Він шанобливо ставився до дружби і був відповідальним до поручених справ. У важкі для його друзів часи Климко виявив непереборну готовність дістатися заповідної мети і терпляче знести усі випробування, які були під силу далеко не кожному дорослому, не кажучи вже про одинадцятирічного хлопчика.
У цьому оповіданні письменник втілив власний ідеал гідної людини, якостями якої наділив маленьку сирітську душу. У цій душі знайшлося місце безмежному співчуттю до стражденних і знедолених, милосердю й добротові до оточуючих. Щоб врятувати від голодної смерті свою вчительку з маленькою дитиною та свого шкільного товариша, він зважився вирушити у далеку подорож до Слов’янська, де збирався купити солі, а повернувшись, обміняти її на їжу. Образ головного героя змальований з життя самого Г. Тютюнника. Ніжна душа хлопчика, вразлива від природи, була чутливою від пережитих у дитинстві подій, через які він з малих літ почувався ніким не захищеним, самотнім мандрівником.
Усе своє дуже коротке життя Климко піклувався більше про інших ніж про себе. Утративши єдину у житті близьку людину, свого дядька, який був машиністом потяга і загинув від ворожої бомби, Климко не міг опанувати себе, поки не зустрів свою вчительку з маленькою дочкою, які потребували до За високе благородство вчинків і помислів доля немов винагородила Климка цими людьми. На жаль, навколо було настільки багато зла, що воно не дало маленькому творцеві добра залишитися живим. Війна забрала його у свої страшні смертельні обійми.
Повість «Климко» красива своєю правдою про гідних і благородних людей, та так само вона страшна своєю правдою про війну. Цей твір вчить нас ніколи не забувати про жахи тієї пори, залишатися справжніми людьми у будь-яких обставинах і бути готовими у важкі часи прийти на до оточуючим.
Панів за те там мордовали
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
За те вони дрова возили,
В болотах очерет косили,
Носили в пекло на підпал.
Чорти за ними приглядали,
Залізним пруттям підганяли,
Коли який з них приставав.
71 Огненним пруттям оддирали
Кругом на спину і живіт,
Себе що сами убивали,
Яким остив наш білий світ.
Гарячим дьогтем заливали,
Ножами під боки штрикали,
Щоб не хапались умирать.
Робили розниї їм муки,
Товкли у мужчирях їм руки,
Не важились щоб убивать.
72 Багатим та скупим вливали
Розтопленеє срібло в рот,
А брехунів там заставляли
Лизать гарячих сковород;
Які ж ізроду не .женились,
Та по чужим куткам живились,
Такі повішані на крюк,
Зачеплені за теє тіло,
На світі що грішило сміло
І не боялося сих мук.
73 Всім старшинам тут без розбору,
Панам, підпанкам і слугам
Давали в пеклі добру хльору,
Всім по заслузі, як котам.
Тут всякиї були цехмистри,
І ратмани, і бургомистри,
Судді, підсудки, писарі,
Які по правді не судили
Та тілько грошики лупили
І одбирали хабарі.
74 І всі розумні филозопи,
Що в світі вчились мудровать;
Ченці, попи і крутопопи,
Мирян щоб знали научать;
Щоб не ганялись за гривнями,
Щоб не возились з попадями,
Та знали церков щоб одну;
Ксьондзи до баб щоб не іржали,
А мудрі звізд щоб не знімали —
Були в огні на самім дну.
75 Жінок своїх що не держали
В руках, а волю їм давали,
По весіллях їх одпускали,
Щоб часто в приданках були
І до півночі там гуляли,
І в гречку деколи скакали,
Такі сиділи всі в шапках,
І з превеликими рогами,
З зажмуреними всі очами,
В кип'ячих сіркой казанах.
76 Батьки, які синів не вчили,
А гладили по головах,
І тілько знай що їх хвалили,
Кипіли в нефті в казанах;
Що через їх синки в ледащо
Пустилися, пішли в нінащо,
А послі чубили батьків,
І всею силою бажали,
Батьки щоб швидче умирали,
Щоб їм принятись до замків.
77 І ті були там лагоминці,
Піддурювали що дівок,
Що в вікна дрались по драбинці
Під темний, тихий вечерок;
Що будуть сватать їх, брехали,
Підманювали, улещали,
Поки добрались до кінця;
Поки дівки од перечосу
До самого товстіли носу,
Що сором послі до вінця.
78 Були там купчики проворні,
Що їздили по ярмаркам,
І на аршинець на підборний
Поганий продавали крам.
Тут всякії були пронози,
Перекупки і шмаровози,
Жиди, міняйли, шинькарі.
І ті, що фиги-миги возять,
Що в боклагах гарячий носять,
Там всі пеклися крамарі.
79 Паливоди і волоцюги,
Всі зводники і всі плути;
Ярижники і всі п'янюги,'
Обманщики і всі моти,
Всі ворожбити, чародії,
Всі гайдамаки, всі злодії,
Шевці, кравці і ковалі;
Цехи: різницький, коновальський,
Кушнірський, ткацький, шаповальський
Кипіли в пеклі всі в смолі.
80 Там всі невірні і христьяне,
Були пани і мужики,
Була там шляхта і міщане.
І молоді, і старики;
Були багаті і убогі,
Прямі були і кривоногі,
Були видющі і сліпі,
Були і штатські, і воєнні,
Були і панські, і казенні,
Були миряне і попи.
81 Гай! гай! та нігде правди діти,
Брехня ж наробить лиха більш;
Сиділи там скучні піїти,
Писарчуки поганих вірш,
Великії терпіли муки,
їм зв'язані були і руки,
Мов у татар терпіли плін.
От так і наш брат попадеться,
Що пише, не остережеться,
Який же втерпить його хрін!
82 Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорома, без бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.
Объяснение:
Страждання, біль і кров випали на долю дорослого покоління під час Великої Вітчизняної війни. Та не менш важка доля була у дітей та підлітків, багато з яких залишилися без піклування дорослих, наодинці зі своїми бідами і страхами перед щоденною смертельною небезпекою, без даху над головою, у холоді та голоді. На власній долі відчув таке життя і автор оповідання «Климко» Г. Тютюнник. Вже після війни, ставши відомим українським письменником, він не зміг не пригадати тих жахів, які випали на долю дітей у страшні воєнні роки. Тому основною темою його творчості стали розповіді про життя дітей під час війни. Однією з них було й оповідання «Климко».
Головний герой оповідання, хлопчик Климко, — винахідлива, турботлива, уважна, чуйна і благородна дитина, яка мала прагнення вчитися і допомагати іншим. Він шанобливо ставився до дружби і був відповідальним до поручених справ. У важкі для його друзів часи Климко виявив непереборну готовність дістатися заповідної мети і терпляче знести усі випробування, які були під силу далеко не кожному дорослому, не кажучи вже про одинадцятирічного хлопчика.
У цьому оповіданні письменник втілив власний ідеал гідної людини, якостями якої наділив маленьку сирітську душу. У цій душі знайшлося місце безмежному співчуттю до стражденних і знедолених, милосердю й добротові до оточуючих. Щоб врятувати від голодної смерті свою вчительку з маленькою дитиною та свого шкільного товариша, він зважився вирушити у далеку подорож до Слов’янська, де збирався купити солі, а повернувшись, обміняти її на їжу. Образ головного героя змальований з життя самого Г. Тютюнника. Ніжна душа хлопчика, вразлива від природи, була чутливою від пережитих у дитинстві подій, через які він з малих літ почувався ніким не захищеним, самотнім мандрівником.
Усе своє дуже коротке життя Климко піклувався більше про інших ніж про себе. Утративши єдину у житті близьку людину, свого дядька, який був машиністом потяга і загинув від ворожої бомби, Климко не міг опанувати себе, поки не зустрів свою вчительку з маленькою дочкою, які потребували до За високе благородство вчинків і помислів доля немов винагородила Климка цими людьми. На жаль, навколо було настільки багато зла, що воно не дало маленькому творцеві добра залишитися живим. Війна забрала його у свої страшні смертельні обійми.
Повість «Климко» красива своєю правдою про гідних і благородних людей, та так само вона страшна своєю правдою про війну. Цей твір вчить нас ніколи не забувати про жахи тієї пори, залишатися справжніми людьми у будь-яких обставинах і бути готовими у важкі часи прийти на до оточуючим.
Объяснение: