• «Дід Андрій вважав своїм обов’язком привчити Павлуся до лицарського ремесла. Вчив його їздити на коні, кидати списом та арканом, стріляти з рушниці та з лука й орудувати шаблею. Часом оповідав йому про Запорожжя, про козаків, їхні звичаї та про всі походи й пригоди із свого життя». • «Павлусь мріяв про те, коли й він підросте, стане славним козаком». • «Здається, не було нічого такого, чого б Павлусь для Гані не зробив». • «Павлусь підніс вгору свого супротивника та, як лише цей відстав від землі, розмахнув ним і кинув на землю». • «Павлусь дивився на те все наляканими очима. Йому здавалось, що це якийсь страшний сон, з якого не можна прокинутися». • «Його огорнув страх. У його уяві татарва була такою, що її ніхто не переможе. Дідусь розказував йому, як козаки били татар, та ось він бачив, як татарви нічого не стримало, і дідусь, і багато інших дужих козаків полягли». • Непорадний: «Козакові соромно плакати, ось що. Виростеш — козаком станеш, тоді й засоромишся». • «У Павлуся забилося серце, коли почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво стрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цієї ночі так лютували в вці». • «Злодії, пси, чорти! Ви дідуся вбили, ви маму вбили, ви сестру забрали! Ось тобі, ось тобі! — Тепер Павлусь отямився. Він перший раз убив людину. Йому стало страшно, в очах потемніло, і він зомлів. Його взяв на руки Степан і став відтирати». • І він уявляв собі свою любу сестричку, як її татарин веде на мотузці на базар. Як її поганці оглядають та торкають, а відтак везуть у далеку турецьку землю, геть за море, і звідти ніколи їй не вернутись». • «Хіба ж, тату, так її нещасну, залишимо без Дідусева наука стала йому в пригоді. «Ось це Великий Віз, а ця зоря над нами — то показує північ. Ну, навпроти неї мусить бути південь”». • Недоля: «Як хлопець з цього вийде цілий, то знайте, що з нього кошовий буде». • «Хлопець за ці два дні освоївся зі степом і татар тепер не боявся. В нього ж була шабля й два пістолі,— то не те, як він тікав з вки. Тепер він уже між козаками бував у поході і бачив, як татар б’ється». • «Продав ти мене, юдо, Бог тебе певно покарає. Вони мене завезуть в Крим, то, може, й сестру легше знайду». • «Помагав татарам у всьому і вчився запопадливо татарської мови. Він був тямущий, і татари не могли надивуватись. Хлопець вдавав із себе до всього охочого, щирого і виконував усі роботи вправно». • «Ні, не прийму! І моєї християнської не зречусь… Хоч і повісьте. Пощо мені опісля в смолі горіти». • «Внизу, в челядній, вибили Павлуся так, що зі спини аж кров потекла. У хлопця бігли сльози з очей, аж покусав губи до крові, а ні раз не застогнав». • «До ть мені, Господи свята Покрово, визволитися та козаком стати! Усі ці шаласи я з димом пущу і із землею зрівняю».
За всіх часів патріотизм, тобто любов до рідної країни, був серед чеснот, що найбільш цінувалися у людині. І це цілком зрозуміло. Вітчизну не обирають, як не обирають рідну мати, і любов до Вітчизни певною мірою схожа на люов до матері, що дала життя. Тому у будь-яку епоху любов і повага як до батьків, так і до Батьківщини була і є одною з найбільших чеснот - недаремно у багатьох мовах слова "батько/батьки" і "батьківщина" є спільнокореневими.
Якщо людина зневажає країну, що породила її - ганьба такій людині. Цуратися рідної країни - це те ж саме, що з призирством ставитися до рідної матусі. Звісно, що і люди, і країни не бувають ідеальними, але ж люблять їх незважаючи на недоліки. Людина, яка любить свою Батьківщину, ніколи не буде виказувати зневагу до неї - ані словом, ані ділом. Навпаки, справжній патріот буде робити все залежне від нього, щоб його рідна країна стала кращою.
На мій погляд, любити своїх батьків і свою Батьківщину для людини є природнім. Як же можна ставитися зневажливо до людини або країни, що дала тобі життя? Я вважаю, що аж ніяк не можна.
За всіх часів патріотизм, тобто любов до рідної країни, був серед чеснот, що найбільш цінувалися у людині. І це цілком зрозуміло. Вітчизну не обирають, як не обирають рідну мати, і любов до Вітчизни певною мірою схожа на люов до матері, що дала життя. Тому у будь-яку епоху любов і повага як до батьків, так і до Батьківщини була і є одною з найбільших чеснот - недаремно у багатьох мовах слова "батько/батьки" і "батьківщина" є спільнокореневими.
Якщо людина зневажає країну, що породила її - ганьба такій людині. Цуратися рідної країни - це те ж саме, що з призирством ставитися до рідної матусі. Звісно, що і люди, і країни не бувають ідеальними, але ж люблять їх незважаючи на недоліки. Людина, яка любить свою Батьківщину, ніколи не буде виказувати зневагу до неї - ані словом, ані ділом. Навпаки, справжній патріот буде робити все залежне від нього, щоб його рідна країна стала кращою.
На мій погляд, любити своїх батьків і свою Батьківщину для людини є природнім. Як же можна ставитися зневажливо до людини або країни, що дала тобі життя? Я вважаю, що аж ніяк не можна.