Протистояння Добра і зла в новелі М. Хвильового «Я (Романтика)»
Тема протистояння добра і зла не нова в літературі. Але всі твори тьмяніють перед українською трагедією в новелі Миколи Хвильового «Я (Романтика)». Микола Хвильовий починає свій твір із ліричного зачину, в якому постає образ матері: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест то йде Марія». Цей образ приходить до стомленого від крові і смертей сина як спогад, як марення. «Моя мати — наївність, тиха зажура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним образом». Син тільки на одну мить полинув спогадами у дитинство, у юність, де «дзвеніли росяні ранки і падали перламутри», де «шелестять вечори біля тополь».
Добром і лагідністю віє від спогадів героя про матір, яка жаліє свого сина, що зовсім замучив себе у нескінчених походах-битвах «Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди…». Та здалеку насувається гроза: «там, за дорогами сизого бору, спалахують блискавиці, накипають і піняться гори». Син бачить «в її очах дві хрустальнії росинки», чує, як «мати каже, що вона поливала м’яту, і м’ята вмирає в тузі» — відлітають спогади, зникає з-перед очей образ матері. У фантастичному польоті розстріляного шляхтича засідає «чорний трибунал комуни».
Хвильовий не просто грубо і зримо розвіює спогади героя, не механічно протиставляє світле і темне, а тонко і вмотивовано досліджує психологію Добра і Зла, які живуть у душі героя. Письменник показує жорстоку боротьбу між половинками роздвоєної особистості фанатика революції, який свідомо і послідовні глушить у собі Добро, керуючись ненавистю, служить Злу. Він, як заклинання, промовляє: «Я — чекіст, але я і людина», намагається передусім собі довести, що він не бандит, що його покликала революція захищати бідних, знедолених, чинити справедливість. Але чому ж тоді «з кожного закутка дивиться справжня і воістину жахлива смерть»? Чому прості люди, обивателі говорять: «Тут засідає идизм»?
Душа героя розривається між двома началами. З одного боку — мати, з другого — ідея вірності революції. Перемагає остання. В ім’я «світлого майбутнього» твориться зло, бо «єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни» може проходити через долі простих людей, через жертви, кров і сльози. Це була дійсність: справжня життєва дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як смерть». Ось чому у фанатичній відданості революції син має стріляти в матір: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері і притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на і кроню».
Все, кінець! Боротьба Добра і Зла закінчилась абсолютною перемогою! Ніякої фантазії не вистачить на те, щоб додумати подальше життя цього романтика, який перестав бути людиною, адже в грудях він мав уже не розколоте, а поросле шерстю серце вовкулаки.
кожен повноцінний народ має власну історію, культуру, цінності. до таких цінностей ми, як правило, зараховуємо фольклор, легенди, священні книги. але навіщо нам сьогодні знати про священні книги? я вважаю, що роль священних книг у житті людини неоціненна. вони нам знання, розвиватися духовно. це те, що підживлює народ зсередини. такі книги розпові про історичні події, людей, посланців всевишнього. у світі існує три таких письма – веди, біблія й коран. наприклад, веди – це пам’ятка індійської культури. означає вона «священне знання». релігія вед – це художні образи, до яких впродовж багатьох віків звертаються митці. ще однією священною книгою є коран – основа мусульманської релігії. це своєрідна збірка проповідей мухаммеда, яка впливає на культуру народів сходу. ну і, звичайно, біблія – наша священна пам’ятка літератури. у перекладі з грецької означає «книга». це єдиний і неповторний символ усього християнського народу. хоч ми й сприймаємо його, як єдиний текст, та відомо, що біблія писалася різними авторами й у різний період часу та навіть різними мовами. вона увібрала в себе історичні події святих, гімни, повчання, афоризми та багато іншого. та найголовніше – заповіді божі. саме вони впродовж віків наставляють народ на праведне життя. хоч ці писання на перший погляд різні, та головною метою є усвідомити людині світ, самого себе, відкрити душу. священні книги людства як пам’ятки культури і джерело літератури вже багато століть несуть мудрість та вчать від найменших до найстарших основним цінностям у житті. кожен епізод, образ спонукає до праведного життя. це справжній духовний досвід минулих поколінь. тому загальнокультурне значення священних книг є неоціненним.
Тема протистояння добра і зла не нова в літературі. Але всі твори тьмяніють перед українською трагедією в новелі Миколи Хвильового «Я (Романтика)».
Микола Хвильовий починає свій твір із ліричного зачину, в якому постає образ матері: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест то йде Марія». Цей образ приходить до стомленого від крові і смертей сина як спогад, як марення. «Моя мати — наївність, тиха зажура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним образом». Син тільки на одну мить полинув спогадами у дитинство, у юність, де «дзвеніли росяні ранки і падали перламутри», де «шелестять вечори біля тополь».
Добром і лагідністю віє від спогадів героя про матір, яка жаліє свого сина, що зовсім замучив себе у нескінчених походах-битвах «Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди…». Та здалеку насувається гроза: «там, за дорогами сизого бору, спалахують блискавиці, накипають і піняться гори». Син бачить «в її очах дві хрустальнії росинки», чує, як «мати каже, що вона поливала м’яту, і м’ята вмирає в тузі» — відлітають спогади, зникає з-перед очей образ матері. У фантастичному польоті розстріляного шляхтича засідає «чорний трибунал комуни».
Хвильовий не просто грубо і зримо розвіює спогади героя, не механічно протиставляє світле і темне, а тонко і вмотивовано досліджує психологію Добра і Зла, які живуть у душі героя. Письменник показує жорстоку боротьбу між половинками роздвоєної особистості фанатика революції, який свідомо і послідовні глушить у собі Добро, керуючись ненавистю, служить Злу. Він, як заклинання, промовляє: «Я — чекіст, але я і людина», намагається передусім собі довести, що він не бандит, що його покликала революція захищати бідних, знедолених, чинити справедливість. Але чому ж тоді «з кожного закутка дивиться справжня і воістину жахлива смерть»? Чому прості люди, обивателі говорять: «Тут засідає идизм»?
Душа героя розривається між двома началами. З одного боку — мати, з другого — ідея вірності революції. Перемагає остання. В ім’я «світлого майбутнього» твориться зло, бо «єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни» може проходити через долі простих людей, через жертви, кров і сльози. Це була дійсність: справжня життєва дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як смерть». Ось чому у фанатичній відданості революції син має стріляти в матір: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері і притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на і кроню».
Все, кінець! Боротьба Добра і Зла закінчилась абсолютною перемогою! Ніякої фантазії не вистачить на те, щоб додумати подальше життя цього романтика, який перестав бути людиною, адже в грудях він мав уже не розколоте, а поросле шерстю серце вовкулаки.
кожен повноцінний народ має власну історію, культуру, цінності. до таких цінностей ми, як правило, зараховуємо фольклор, легенди, священні книги. але навіщо нам сьогодні знати про священні книги? я вважаю, що роль священних книг у житті людини неоціненна. вони нам знання, розвиватися духовно. це те, що підживлює народ зсередини. такі книги розпові про історичні події, людей, посланців всевишнього. у світі існує три таких письма – веди, біблія й коран. наприклад, веди – це пам’ятка індійської культури. означає вона «священне знання». релігія вед – це художні образи, до яких впродовж багатьох віків звертаються митці. ще однією священною книгою є коран – основа мусульманської релігії. це своєрідна збірка проповідей мухаммеда, яка впливає на культуру народів сходу. ну і, звичайно, біблія – наша священна пам’ятка літератури. у перекладі з грецької означає «книга». це єдиний і неповторний символ усього християнського народу. хоч ми й сприймаємо його, як єдиний текст, та відомо, що біблія писалася різними авторами й у різний період часу та навіть різними мовами. вона увібрала в себе історичні події святих, гімни, повчання, афоризми та багато іншого. та найголовніше – заповіді божі. саме вони впродовж віків наставляють народ на праведне життя. хоч ці писання на перший погляд різні, та головною метою є усвідомити людині світ, самого себе, відкрити душу. священні книги людства як пам’ятки культури і джерело літератури вже багато століть несуть мудрість та вчать від найменших до найстарших основним цінностям у житті. кожен епізод, образ спонукає до праведного життя. це справжній духовний досвід минулих поколінь. тому загальнокультурне значення священних книг є неоціненним.