Життя кожної людини - неоціненний скарб. Але, на жаль, людське життя - швидкоплинне, воно невблаганно і невпинно минає, тому дуже важливо навчитися цінувати кожну подаровану Богом мить, щоб зуміти знайти себе в цьому різномаїтому світі й виконати своє призначення в ньому.Життєвий шлях кожної людини позначений складними і болючими процесами самопізнання і морального вдосконалення.Людина приходить у світ для добра і любові. В житті ж їй приходиться зустрічатися з красою і підлістю, радістю і горем, торжеством і стражданням.Не завжди легко зробити правильний вибір у житті, але треба пам'ятати, що від твого вибору залежить життя багатьох людей, які тебе оточують. Вибір цей мусить бути таким, щоб зміг ти прожити своє життя гідно, залишити гарний слід після себе.Для чого народжується людина? Звичайно, для того, щоб просто жити на цій землі: любити життя, любити свою країну, любити свій рід, працювати, творити добро, примножувати красу життя, кохати, тобто жити по-людськи. В чому сенс існування людини? Я вважаю, в створенні доброчинності, порядності, людяності, милосердя.Але ж скільки навкруги людей байдужих, черствих душею, злих, духовно обмежених!В повісті-притчі Е.Хемінгуея „Старий і море" є прекрасні, на мій погляд, слова: „Людину можна знищити, але перемогти її неможливо!"Так, „людина - це звучить гордо!", але чи завжди люди пам'ятають про свою людську гідність, про те, що кожний сам творить себе.Погляньмо навкруги: скільки людей перетворюються на „нелюдей", втрачають своє людське обличчя, забувають про своє призначення: творити добро. Скільки є таких, що приносять біль і незагойні рани рідним і близьким! А причина -шкідливі звички, які були придбані, вироблені в підлітковому віці, а деякими і в дитинстві. Що я вважаю шкідливими звичками? Звичайно, пияцтво, тютюнопаління, наркотики. Це хвороби всіх часів, але сьогодні вони проявились, на жаль, дуже широко. Скільки наших ровесників, які виховуються і в школі, і вдома, іноді думають: „Якщо я один раз ..піймаю кайф". то нічого поганого не станеться, візьму себе в руки. Ні! Жодного разу! Не можна! Зупиніться! Адже цигарка, чи чарка горілки, чи келих вина, чи невелика таблетка або шприц з наркотиком - це вже біда! Біла не тільки для тебе одного, біла для сім'ї, для суспільства! Чому в наш час багато дітей народжуються з фізичними вадами? Тому що це діти тих батьків, які курили. ..випивали" чи „кололися" Це біда всього світу. Біда, яка привела до катастрофи - до СНІДу.Буває, йду по вулиці - назустріч чоловік чи жінка ледве-ледве переставляє ноги, заносить їх в сторону, обличчя червоне, погляд очей - скляний. І думаю: а на них же чекають вдома. Яке це горе сім'ї, а як тій дитині, яку б'ють п'яні батьки, обзивають. Часто в газетах чи телевізійних передачах з'являються розповіді про нелюдські вчинки, скоєні в стані сп'яніння чи наркотичному „сні".Погані звички, розбещеність засуджувались в усі часи розвитку людства. Згадаймо біблійну притчу про блудного сина, яка вчить милосердю у ставленні до тих, хто колись схибив у житті, а тепер прагне стати на праведний шлях. Але ж ця притча також і засуджує аморальний б поведінки, тобто шкідливі звички. Люді зі шкідливими звичками - це бездуховні і моральні потвори, адже вони часто є причинами людських бід і трагедій. Скільки дітей залишилися сиротами чи напівсиротами через ці вади своїх батьків, яких горілка чи наркотики зробили байдужими, злими, жорстокими.до глибини душі мене схвилював трагічний випадок, який нещодавно трапився з підлітком в одному з районних містечок. Хлопчик наколядував грошей і поїхав з друзями до зоопарку, хотів покормити ведмедя, а звір відгриз йому обидві руки. Жах! Читаєш - і серце холоне. А ще страшніше: до хлопчика в лікарню ходять чужі люди, а батьки жодного разу не були, бо вони п'яниці, і їм байдужа доля сина. Ось якими бездушними, кам'яними робить горілка людей.Я задаю собі питання: чи довго буде тривати серед людей стан, який породжують шкідливі звички і до тих пір, доки молодь не зрозуміє, що ці звички калічать не тільки її життя, життя рідних і близьких, але й їх майбутнє! Треба більше говорити в школі, в пресі, на телебаченні про жахливі наслідки цих звичок, наводити приклади - результати їх.Гармонійна людина майбутнього (не далекого, а. хочеться вірити, близького ) - це людина, яка розуміє, що спорт, здоровий б життя - це здоров'я не тільки твоє власне, а й здоров'я нації. Тому треба більше пропагувати заняття спортом, туризмом, вживання „здорової" їжі. Вранці - зарядка чи пробіжка на стадіоні, потім кілька раз на тиждень - заняття в спортивних секціях ( крім шкільних уроків Фізкультури ), влітку - плавання в морі чи річці, піші походи - ось яким я бачу життя справжньої молодої людини. Якщо ми будемо вести здоровий б життя, то зробимо світ етично чистим, людянішим і кращим. Будьмо ж гідними гордого звання Людини, в якій все повинно бути прекрасним і священним.
Іван Якович був переконаний, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». Саме для цього творився й «Захар Беркут». Основна ідея повісті проста й вічна: як зберегти, втримати духовну, політичну та економічну свободу (тобто право вірити в те, що відроджує в народі життя; право заводити й обстоювати свій власний, вільний суспільний лад; право на землю і всі плоди власної праці, право на «своє добро») як кожної людини, так і громади загалом? Що для цього необхідно? Пошуки відповіді на це запитання і надихнули геніального письменника в роботі над повістю (Франко думкою переносився у прадавні, оповиті загадковим серпанком часи — ХІІІ століття, добу Червоної, Галицько-Волинської або Карпатської Руси, з очевидною насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина Великого Прасвіту Природи, що можуть з однаковим завзяттям схопитися у двобої з гігантським ведмедем та з іноземними загарбниками — монголами, боронячи свою свободу).
Декілька слів про творчу історію «Захара Беркута». 1882 року львівський журнал «Зоря» оголосив конкурс на кращу повість. Слід зауважити, що головним редактором цього видання був на той час гімназіальний «професор» (сучасною мовою — просто вчитель) О.Партицький, чиї політичні та естетичні вподобання багато в чому не збігалися із Франковими. І все ж таки Іван Якович вирішив узяти участь у влаштованому «Зорею» конкурсі. По-перше, успіх давав змогу бодай якоюсь мірою пом’якшити матеріальну скруту, котра дошкуляла письменнику, до того ж, ще й переслідуваному імперською австро-угорською поліцією, адже жив він на ту пору в рідному селі Нагуєвичах під наглядом жандарма, як сам писав про себе, «рубав січку і коні пас», будучи цілком позбавленим і доступу до бібліотек, і будь-якого літературного товариства. (Якщо вітчим не відмовляв у шматку хліба, то про одяг і взуття треба було вже дбати самому. «Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають. Впрочім, надворі сльота, погань перервала польову роботу. Сніг присипав був і отаву, і бульбу, і ярину на городі — басоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі» — цей уривок з листа, написаного Франком восени 1882 року, дає певне уявлення про життя поета в ті дні.) А по-друге, Франко вже мав творчий задум — те зернятко, з якого потім виросла повість «Захар Беркут». Ще в травні 1882 року в листі до свого товариша І. Белея він зізнавався: «Думка в мене була — написати повість по-німецьки... історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?» На це питання відповів сам автор. Повість Франко написав восени 1882 року, протягом зовсім короткого часу; цей твір, надрукований у журналі «Зоря» (1883 рік, № 7-15; у травні 1883 року письменник здобув за «Захара Беркута» премію на оголошеному «Зорею» конкурсі), по праву став одним з найпопулярніших в українській літературі.
Опрацьовуючи «Захара Беркута», Франко брав до уваги також і вершинні здобутки європейської літератури. Про це свідчить уривок з його листа до друга й однодумця Михайла Павлика від 12 листопада 1882 року: «Я пишу повість історичну, з ХІІІ віку (напад монголів) і ідеальну (по поніманію характерів), хоч реальну по методі писання, так, як і Флоберова «Salambo», в котрій стараюсь, на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя, показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і в кінці з руйнуючою силою монголів». Отаким був первісний «макет» твору. Як він утілювався в життя?
Таких облич у повісті багато: і пихатий, гордовитий, заможний боярин Тугар Вовк (із розвитком сюжету він стає зрадником, зі «слуги князя» Данила Романовича Галицького перетворюється на мерзенного слугу монгольських загарбників, які 1241 року, весною, вдираються на терени Галицько-Волинського князівства), і безстрашний воїн Максим Беркут, чия рука не схибить і перед лютим ведмедем, що стоїть на відстані лічених метрів і вже готовий іти в атаку, і хоробра та чарівна донька боярина Вовка — Мирослава, і десятки інших. Проте найбільше увагу приділено, звісно, героєві, ім’ям якого і названо повість.
Захар Беркут, дід близько 90 років, високий на зріст, «строгий ліцем» (чимось дуже нагадує біблійного Мойсея, до образу котрого через 22 роки звернеться Франко!),
Іван Якович був переконаний, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». Саме для цього творився й «Захар Беркут». Основна ідея повісті проста й вічна: як зберегти, втримати духовну, політичну та економічну свободу (тобто право вірити в те, що відроджує в народі життя; право заводити й обстоювати свій власний, вільний суспільний лад; право на землю і всі плоди власної праці, право на «своє добро») як кожної людини, так і громади загалом? Що для цього необхідно? Пошуки відповіді на це запитання і надихнули геніального письменника в роботі над повістю (Франко думкою переносився у прадавні, оповиті загадковим серпанком часи — ХІІІ століття, добу Червоної, Галицько-Волинської або Карпатської Руси, з очевидною насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина Великого Прасвіту Природи, що можуть з однаковим завзяттям схопитися у двобої з гігантським ведмедем та з іноземними загарбниками — монголами, боронячи свою свободу).
Декілька слів про творчу історію «Захара Беркута». 1882 року львівський журнал «Зоря» оголосив конкурс на кращу повість. Слід зауважити, що головним редактором цього видання був на той час гімназіальний «професор» (сучасною мовою — просто вчитель) О.Партицький, чиї політичні та естетичні вподобання багато в чому не збігалися із Франковими. І все ж таки Іван Якович вирішив узяти участь у влаштованому «Зорею» конкурсі. По-перше, успіх давав змогу бодай якоюсь мірою пом’якшити матеріальну скруту, котра дошкуляла письменнику, до того ж, ще й переслідуваному імперською австро-угорською поліцією, адже жив він на ту пору в рідному селі Нагуєвичах під наглядом жандарма, як сам писав про себе, «рубав січку і коні пас», будучи цілком позбавленим і доступу до бібліотек, і будь-якого літературного товариства. (Якщо вітчим не відмовляв у шматку хліба, то про одяг і взуття треба було вже дбати самому. «Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають. Впрочім, надворі сльота, погань перервала польову роботу. Сніг присипав був і отаву, і бульбу, і ярину на городі — басоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі» — цей уривок з листа, написаного Франком восени 1882 року, дає певне уявлення про життя поета в ті дні.) А по-друге, Франко вже мав творчий задум — те зернятко, з якого потім виросла повість «Захар Беркут». Ще в травні 1882 року в листі до свого товариша І. Белея він зізнавався: «Думка в мене була — написати повість по-німецьки... історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?» На це питання відповів сам автор. Повість Франко написав восени 1882 року, протягом зовсім короткого часу; цей твір, надрукований у журналі «Зоря» (1883 рік, № 7-15; у травні 1883 року письменник здобув за «Захара Беркута» премію на оголошеному «Зорею» конкурсі), по праву став одним з найпопулярніших в українській літературі.
Опрацьовуючи «Захара Беркута», Франко брав до уваги також і вершинні здобутки європейської літератури. Про це свідчить уривок з його листа до друга й однодумця Михайла Павлика від 12 листопада 1882 року: «Я пишу повість історичну, з ХІІІ віку (напад монголів) і ідеальну (по поніманію характерів), хоч реальну по методі писання, так, як і Флоберова «Salambo», в котрій стараюсь, на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя, показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і в кінці з руйнуючою силою монголів». Отаким був первісний «макет» твору. Як він утілювався в життя?
Таких облич у повісті багато: і пихатий, гордовитий, заможний боярин Тугар Вовк (із розвитком сюжету він стає зрадником, зі «слуги князя» Данила Романовича Галицького перетворюється на мерзенного слугу монгольських загарбників, які 1241 року, весною, вдираються на терени Галицько-Волинського князівства), і безстрашний воїн Максим Беркут, чия рука не схибить і перед лютим ведмедем, що стоїть на відстані лічених метрів і вже готовий іти в атаку, і хоробра та чарівна донька боярина Вовка — Мирослава, і десятки інших. Проте найбільше увагу приділено, звісно, героєві, ім’ям якого і названо повість.
Захар Беркут, дід близько 90 років, високий на зріст, «строгий ліцем» (чимось дуже нагадує біблійного Мойсея, до образу котрого через 22 роки звернеться Франко!),
Объяснение: