Сучасність – у всіх людей це слово асоціюэться з новими будівлями, проривами у науці і техніці, новомодними пристроями. Вже 21 ст., а чи можна дійсно вважати нас сучасними? Це дивлячись з якого боку подивитися. Ось наприклад я, людина, яка дивиться на все тільки своїми очима, ніколи не ввійду в положення іншого і по справжньому не до йому. Тому, для меня э тільки одна сторона бачіння цього слова. І вона така: ми – зовсім не сучасні люди! Не дивлячись на всі пристрої, вироби, для меня ми завжди залишимося дикунами з середньовіччя, хочя, може ми зараз навіть гірші за них! Так, наша мова продвинулась, кордони країн більш-менш устоялися, немаэ массових війн і погибелі, проте, ми так і не навчилися співчуттю, взаэморозумінню, до "Для нас – любимих", чомусь у меня зразу спливаэ саме такий вислів. Всі роблять все і тільки для себе, ми ніколи не думаэмо про інших, адже "нам повинно дістатися все найкраще", ми "самі найкращі", "ми все можемо". Саме з такими слоганами і по цей день живуть люди на нашій планеті. Живуть егоїстично, лицемірно, скупо, у нас не залишилось ніякого почуття честі і гідності, все собі і тільки собі! Як по меня – це все не ознаки сучасності, а ознаки повільної загибелі останніх гарних та світлих почуттів у людини.
Василь Симоненко написав чудову віршовану казку «Цар Плаксій та Лоскотон». Вона цікава та легко читається. Два головні герої казки зовсім різні. Мені не подобається злий цар Плаксій, він несе темряву суму. Мене захоплює веселий Лоскотон, який приносить світло радості людям. Дядько Лоскотон має добре серце, він любить дітей, прагне робити тільки добрі діла, допомагає іншим. Терплячість допомагає переносити ув’язнення, а мужність та сміливість - перемогти всі безглузді заборони царя. Дорослі та діти люблять Лоскотона, бо він несе людям справедливість, радість і «приходив до усіх голосний та щирий сміх». Автор так описує його : «мав він вдачу теплу й щиру, ще й лукавинку в очах». Зовсім іншим ми бачимо Плаксія: «голова його – мов бочка, очі – ніби кавуни». Цар любить тільки владу, прагне, щоб слуги тяжко працювали на нього. Сльози лиються з його очей, тому він бажає іншим тільки суму. Народ не любить свого нелюдяного правителя, який є злий та розлючений на усіх. За спиною гвардії він був сміливий, а сам на сам – страшенний боягуз: «раптом цар упав на трон», коли побачив у палаці Лоскотона. Цар від лоскоту лопнув, втекли його сумні діти, тому закінчився сум в «красі-країні з дивним ім’ям Сльозолий. А дядько Лоскотон «живе й понині, дітям носить щирий сміх».
