Я вважаю, що стрибання з даху або дерева це безглуздо, а не героїчно. Ми були народжені не для того, щоб стрибати с балконів або з дахів. Зазвичай, так роблять дівчата, яких кинули хлопці. Невдале кохання. Ось чому багато хто закінчують життя самогубством. А вони подумали про рідних? Про мати, батька? Як вони потім будуть жити, знаючи, що їхня донька або син померли? Не помруть від горя вони? Треба думати, про рідних. Тому, що вони найближчі для нас люди. Ніхто нас так не розуміє як вони. Стрибання з даху або з дерева це не героїчний вчинок. Це самогубство. Цим ми псуємо життя.
Прочитавши літературний твір, буває, надовго замислюєшся над долею головних персонажів, над їхніми вчинками, думками, вдачею. Навіть іноді доводиться нагадувати собі, що це все ж таки вигадка - це не живі люди, а художньо створені образи. Проте іноді створені письменницькою уявою герої здаються настільки реальними, життєвими, живими, що доводиться себе буквально переконувати, що Вони все ж таки створені уявою. Найяскравіший приклад такого «оживання» в літературі, - мабуть, образ Шерлока Холмса. За опитуваннями, значна частка англійців вірить, що Холмс - реальна особистість, а не вигадка. Але це просто так - згадалось. Коли ж говорити про повість Михайла Коцюбинського, враження досить схоже. Так, Остап і Соломія не стануть, мабуть, національним героями, про цих не знімуть сотні фільмів, а їхні образи не будуть переспівані в інших творах. Алє ж хіба в цьому сенс? Ці образи настільки яскраві й реалістичні, що важко повірити, що їх не було насправді. Хоча вірити в це і не обов’язково, бо вони були: так або інакше. Ці образи - узагальнений образ тих юнаків і дівчат, котрі жили в Україні у тридцятих роках XIX сторіччя, страждали від панської неволі, мріяли про свободу й справедливість і не шкодували власного життя, аби цю свободу здобути.
У головних персонажах повісті органічно поєднано два елементи, які й створюють справжній художній образ: індивідуальне й типове. Так, Остап і Соломія стають нібито живими людьми - із яскравою індивідуальністю, але водночас вони є носіями ментальності, народного характеру, вони є представниками певного народу, певного типу мислення і психологів Найбільше приваблює спільна риса Остапа і Соломії - бажання і здатність боротися проти несправедливості, не миритися з нею. До того ж як сила духу цих людей, гак і народна сила духу. Адже за істория ними даними, протести проти кріпаччини (чи то у формі відкритого бунту, чия у формі втечі) були масовими. Соломія - образ дуже цікавий тим, що до неї яких жінок в українській літературі і, ризикую припустити, в українській дійсно існувало дуже мало. Соломія - то «завдаток того типу жінок, що уміють боронити себе», - так сказала про образ Соломії відома громадська діячка того часу Наталя Кобринська. І насправді, Соломія - не тільки кохана Остапа, а й надійний друг, вона здатна самотужки приймати рішення і втілювати їх в життя. Зрешта недарма наприкінці твору Остап говорить, що полонина його лежить на дні: загибель Соломії для нього порівняна із втратою своєї половини. Зрешті і Остап втілює ту рішучість і силу духу, яка дозволяє людині боротися та власну гідність, боротися проти несправедливості навіть тоді, коли несправедливість іщ буває таких масштабів, що стає «нормою».
Я вважаю, що стрибання з даху або дерева це безглуздо, а не героїчно. Ми були народжені не для того, щоб стрибати с балконів або з дахів. Зазвичай, так роблять дівчата, яких кинули хлопці. Невдале кохання. Ось чому багато хто закінчують життя самогубством. А вони подумали про рідних? Про мати, батька? Як вони потім будуть жити, знаючи, що їхня донька або син померли? Не помруть від горя вони? Треба думати, про рідних. Тому, що вони найближчі для нас люди. Ніхто нас так не розуміє як вони. Стрибання з даху або з дерева це не героїчний вчинок. Це самогубство. Цим ми псуємо життя.
Прочитавши літературний твір, буває, надовго замислюєшся над долею головних персонажів, над їхніми вчинками, думками, вдачею. Навіть іноді доводиться нагадувати собі, що це все ж таки вигадка - це не живі люди, а художньо створені образи. Проте іноді створені письменницькою уявою герої здаються настільки реальними, життєвими, живими, що доводиться себе буквально переконувати, що Вони все ж таки створені уявою. Найяскравіший приклад такого «оживання» в літературі, - мабуть, образ Шерлока Холмса. За опитуваннями, значна частка англійців вірить, що Холмс - реальна особистість, а не вигадка. Але це просто так - згадалось. Коли ж говорити про повість Михайла Коцюбинського, враження досить схоже. Так, Остап і Соломія не стануть, мабуть, національним героями, про цих не знімуть сотні фільмів, а їхні образи не будуть переспівані в інших творах. Алє ж хіба в цьому сенс? Ці образи настільки яскраві й реалістичні, що важко повірити, що їх не було насправді. Хоча вірити в це і не обов’язково, бо вони були: так або інакше. Ці образи - узагальнений образ тих юнаків і дівчат, котрі жили в Україні у тридцятих роках XIX сторіччя, страждали від панської неволі, мріяли про свободу й справедливість і не шкодували власного життя, аби цю свободу здобути.
У головних персонажах повісті органічно поєднано два елементи, які й створюють справжній художній образ: індивідуальне й типове. Так, Остап і Соломія стають нібито живими людьми - із яскравою індивідуальністю, але водночас вони є носіями ментальності, народного характеру, вони є представниками певного народу, певного типу мислення і психологів Найбільше приваблює спільна риса Остапа і Соломії - бажання і здатність боротися проти несправедливості, не миритися з нею. До того ж як сила духу цих людей, гак і народна сила духу. Адже за істория ними даними, протести проти кріпаччини (чи то у формі відкритого бунту, чия у формі втечі) були масовими. Соломія - образ дуже цікавий тим, що до неї яких жінок в українській літературі і, ризикую припустити, в українській дійсно існувало дуже мало. Соломія - то «завдаток того типу жінок, що уміють боронити себе», - так сказала про образ Соломії відома громадська діячка того часу Наталя Кобринська. І насправді, Соломія - не тільки кохана Остапа, а й надійний друг, вона здатна самотужки приймати рішення і втілювати їх в життя. Зрешта недарма наприкінці твору Остап говорить, що полонина його лежить на дні: загибель Соломії для нього порівняна із втратою своєї половини. Зрешті і Остап втілює ту рішучість і силу духу, яка дозволяє людині боротися та власну гідність, боротися проти несправедливості навіть тоді, коли несправедливість іщ буває таких масштабів, що стає «нормою».