Укажіть рядок у якому всі слова є синонімами смутний невеселий замучений запечалений посмутнілий балакучий ходити простувати бігти убогий небагатний осиротілий дивувати приголомшувати розуміти
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
• проживав поет нещасний, тільки мав талант до віршів не позичений, а власний.
• хоч не був він теж поганий,— от собі — людина божа!
• що не був співцем поет наш, бо зовсім не вмів співати.
• і не був поет самотнім,— до його малої хати раз у раз ходила молодь пісні — слова вислухати.
• теє слово всім давало то розвагу, то пораду.
• він зо всього був догодний ні голодний, ні холодний.
• ей, я лиха не боюся 3 ним ночую, з ним і
• не турбуйтесь за мене, папе, маю я багатства стільки, що його й на тебе стане!
• та й сам я не люблю за панами
• бачиш ти — оця діброва, поле, небо, синє море, то є багатство — панство і розкішне, і просторе при всьому цьому багатстві я щасливий завжди й вільний.
• так, я вільний, маю бистрі вільні думи-чарівниці.
• все, чого душа запрагне, я створю в одну хвилину, в таємні світи надхмарні я на крилах думки лину.
• скрізь гуляю, скрізь буяю, мов той вітер дзвінкий в полі; сам я вільний і ніколи не зламав чужої волі.
бертольдо про поета:
• що за дивна сила слова! ворожбит якийсь, та й годі!
• ти своїм віршем чудовим чарував усю громаду.
• знаю я сього поета і його величну душу, і тепер йому по-царськи я подякувати мушу.
• срібла, золота насиплю я співцеві дорогому!
• розливався людський стогін всюди хвилею сумною, і в серденьку у поета озивався він
• я його талан співецький так високо поважаю, що співцем моїм придворним я зробить його бажаю.
• ви скажіте свому пану, що заплати не бажаю, бо коли я що дарую, то назад не одбираю.
• ви скажіть, що я не хочу слави з рук його приймати, бо лихую тільки славу тії руки можуть дати.
• золотих не хочу лаврів, 3 ними щастя не здобуду. як я ними увінчаюсь, то поетом вже не буду.
• не поет, хто забуває про страшні народні рани, щоб собі на вільні руки золоті надіть кайдани!
• та й темниці буду вільний,— маю думи-чарівниці, що для них нема на світі ні застави, ні границі.
• і мого прудкого слова не затримає темниця, полетить воно по світі, наче тая вільна птиця.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
цитатна характеристика.
• проживав поет нещасний, тільки мав талант до віршів не позичений, а власний.
• хоч не був він теж поганий,— от собі — людина божа!
• що не був співцем поет наш, бо зовсім не вмів співати.
• і не був поет самотнім,— до його малої хати раз у раз ходила молодь пісні — слова вислухати.
• теє слово всім давало то розвагу, то пораду.
• він зо всього був догодний ні голодний, ні холодний.
• ей, я лиха не боюся 3 ним ночую, з ним і
• не турбуйтесь за мене, папе, маю я багатства стільки, що його й на тебе стане!
• та й сам я не люблю за панами
• бачиш ти — оця діброва, поле, небо, синє море, то є багатство — панство і розкішне, і просторе при всьому цьому багатстві я щасливий завжди й вільний.
• так, я вільний, маю бистрі вільні думи-чарівниці.
• все, чого душа запрагне, я створю в одну хвилину, в таємні світи надхмарні я на крилах думки лину.
• скрізь гуляю, скрізь буяю, мов той вітер дзвінкий в полі; сам я вільний і ніколи не зламав чужої волі.
бертольдо про поета:
• що за дивна сила слова! ворожбит якийсь, та й годі!
• ти своїм віршем чудовим чарував усю громаду.
• знаю я сього поета і його величну душу, і тепер йому по-царськи я подякувати мушу.
• срібла, золота насиплю я співцеві дорогому!
• розливався людський стогін всюди хвилею сумною, і в серденьку у поета озивався він
• я його талан співецький так високо поважаю, що співцем моїм придворним я зробить його бажаю.
• ви скажіте свому пану, що заплати не бажаю, бо коли я що дарую, то назад не одбираю.
• ви скажіть, що я не хочу слави з рук його приймати, бо лихую тільки славу тії руки можуть дати.
• золотих не хочу лаврів, 3 ними щастя не здобуду. як я ними увінчаюсь, то поетом вже не буду.
• не поет, хто забуває про страшні народні рани, щоб собі на вільні руки золоті надіть кайдани!
• та й темниці буду вільний,— маю думи-чарівниці, що для них нема на світі ні застави, ні границі.
• і мого прудкого слова не затримає темниця, полетить воно по світі, наче тая вільна птиця.
• за тюремний спів він мусив головою наложити.