В селі Артема вважали за дивака. Горілки не пив, до церкви його хіба що на налигачі тільки затягнеш, тяжко працював на маленькому клапті землі, що ледве могла прогодувати його сім'ю, а книжки купував. Бувало, на ярмарку люди, спродавшись, і до шинку заглянуть, а він — ні-ні. 1 замість того щоб, як годиться доброму господареві, хильнути чарку-другу й заспівати веселої, він купить на виторгувані гроші книжку з малюнками та так же на неї дивиться, так її рукою гладить, немовби хтозна-яке добро придбав! 1 вдома ввечері потім марно лій переводить, луплячи очі в ту книжку. А для чого то? Не пан же який, не піп, навіть не писар з розправи, а простий собі мужик! Хіба то мужицьке діло книжки читати!.. Головне ж, і до школи малим не ходив, а оповідали, що то п'яниця дяк із сусіднього села за шкалик горілки навчив його на біду літери складати. І ото відтоді Артем — як розуму рішився. І громади став ніби цуратись, усе, знай, сидить у своїй хаті, пучкою по рядках у книзі водить і губами ворушить. Ні, чисто тобі здитинився дядько!.. Проте, коли його жартома питав хто, що він там у тих книжках знайшов, Артем охоче розповідав. І сміялися ж потім люди, переказуючи один одному, як Артем вичитав у книгах, що японці, приміром, збирають по горах пташиний послід і тим послідом землю угноюють, а котрий японець багатіший, так той і оселедцями свою землю здобрює. А найбільше любив про птахів оповідати. І тут же й сам «голос міркував, немовби радився з кимось.
