Відповісти на питання з твору "Лісова пісня" Леся Українка 1. Чому Мавка не соромиться афішувати свої родинні стосунки з лісом? 2. Чи можна сказати, що Мавка змусила хлопця (Лукаша) усвідомити, що в лісі все живе?
Веселий час — дитинство! Сповнене пригод, справжніх переживань і почуттів, воно назавжди залишається в нашій душі світлим образом, що з теплотою згадуємо в дорослому житті. Бо такого в нас більше ніколи не буде, а воно було найкраще, найправдивіше, най-дивовижніше. Такий незгладимий слід залишило дитинство і в душі Всеволода Нестайка, бо тільки людина, яка вміє зберегти в пам’яті миті дитячого життя, могла написати «Тореадорів з Васюківки». Повість описує пригоди друзів Івана Реня (Яви) і Павла Завго-роднього (Павлуші), які ніколи не сидять на місці, вони завжди діяльні, їх мозок напружено працює над тим, яку би «штуку утнути».І треба сказати, що усякі штуки їм надзвичайно добре вдаються! Чого варта вигадка провести у Васюківці метро зі справжніми станціями «Клуня» і «Крива груша». І байдуже, що воно проходить під свинарником, що й стає причиною катастрофи для однієї з тварин, але ідея за новизною, безперечно, блискуча.Так само передовою можна вважати виставу з боєм биків, тобто кориду. Звичайно, виходить дещо трансформоване шоу, бо хлопцям спочатку не щастить з темпераментом корови. Контрибуція абсолютно не звертає уваги на вистрибування сміливих тореадорів, а також на вимахування червоним килимком із зображенням собачок перед мордою. Врешті, терпець флегматичної корови уривається, і вона, мугикаючи прокльони, заганяє друзів у болото.Поза всяким сумнівом залишається і той факт, що бешкетники придумують різні штуки і в школі. Урятувавши мале щеня Соба-кевича, вони приносять його на заняття, за що, звичайно, друзів разом із зоопарком виганяють з уроку. Не в правилах приятелів гаяти час, тож вони швидко придумують почепити шкільного дзвоника на свого чотирилапого супутника, пристосувавши калатало ременем зі штанів.Як бачимо, автор зображує чимало кумедних ситуацій, що трапляються з васюківцями. Усі ці пригоди описані детально, із масою цікавих смішних подробиць. Читач ніби потрапляє до кола тореадорів та їхніх однокласників — настільки майстерно автор зображує події. Ми співпереживаємо школярам, що «видають учительку заміж», розуміємо їхній світлий сум. В. Нестайко уміло зміг поєднати романтичні елементи з гумористичними. Весь клас хоче виразити свої найкращі почуття улюбленій Галині Сидорівні, і кожний старається, як може. Дещо комічно, але дуже зворушливо виглядає мадригал, написаний Карафолькою. З любов’ю, переживаючи (чи вийде?), готують сюрприз і Ява з Павлушею.Увесь клас об’єднується, допомагаючи один одному. Така ж згуртованість виявляється, і коли виникає необхідність помирити найкращих друзів, що розсварилися. Для цього створюється справжній план, адже дружба — то дуже важлива річ, яку. треба берегти, і це розуміють учителька, її майбутній чоловік, що береться допомагати в операції «примирення», і — це найголовніше — діти.Автор показує, що всі пригоди, які переживають герої повісті, додають їм віри у власні сили, у підтримку справжніх друзів. З повісті зрозуміло, що кожен із дітей на все життя запам’ятає і смішні, кумедні моменти, «і сумні. І звичайно, ніхто ніколи не забуде своїх друзів, бо друзі дитинства завжди виявляються найщиріши-ми на все життя.
Максим — простий, як сама земля, як величезні гори, як стрімкі річки, як кришталеве повітря. Здається, все він черпає з самої душі природи і збирає у своєму серці. Він безстрашний і сміливий. Його природний розум, кмітливість. «Все у нього виходило в свій час і на своїм місці, без сумішки й сутолоки; всюди він був, де його потрібно, всюди вмів зробити лад і порядок», — пише Іван Франко. Навіть бояри поступово починають поважати Максима, адже він дає розумні поради, а головне, врятовує дочку боярина Мирославу, коли вона потрапила у лігво ведмедів. Це свідчить про його рішучість і одночасно скромністю, бо Максим не хизується своїм подвигом. Максимові властиве почуття власної гідності. Щиро покохавши Мирославу, він просить Тугара Вовка згоди на одруження, але, почувши у відповідь зневажливі слова, «випростувався перед боярином, мов молодий пишний дубчак, і сказав лагідним, але певним голосом: «Нічого злого я не сказав тобі… Невже ж між твоїм, боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов не могла перегатити?..» Вирісши в громаді, де всі були рівноправними, Максим не міг передбачити, який гнів викличе його прохання в пихатого та зарозумілого боярина. Максим Беркут має безмежну любов до свого народу, до рідної землі, патріотизм: «Се наша Тухольщина, наш рай! — сказав Максим, обкидаючи оком долину, і гори, і водопад з такими гордощами, з якими мало котрий цар обзирає своє царство!» Людина, яка так безмежно любить свою землю, ніколи не зможе її зрадити. Навіть у полоні, у кайданах. Мужність, відвага Максима викликали захоплення навіть у самого Тугара Вовка: «їй-богу, славний молодець… Не дивуюсь, що він очарував мою доньку. І мене самого він міг би очарувати своєю рицарською вдачею!». Максим Беркут, як і батько, громадські інтереси ставить вище особистих. Він розуміє, що його життя небагато варте, порівняно з долею верховинців, запрян, яких знищать монголи, якщо їх пустити в гори, і тому схвалює рішення батька не обмінювати його на рештки монгольського війська, що зайшло в тухольську долину, а вийти не змогло. Максим гордий за свій народ, який нещодавно бився з ворогом, і був певний у його перемозі. Він знав, що тухольці будуть битися до останнього, щоб знищити всіх загарбників. Скільки потрібно мужності та відваги, щоб не припиняти боротьбу і в полоні! Через Мирославу Максим переказує тухольцям свій план остаточної розправи з монголами, обдурює їхнього ватажка Бурунду, обіцяючи йому нібито показати вихід з тухольської долини. Максим не загинув. У двобої з Бурундою він переміг. Його рятунок викликав радість в усіх тухольців. «Навіть ті, що втратили своїх синів, братів та мужів, і ті радувалися Максиму, немов з його поворотом повертали всі дорогі серцю, страчені в бою.
Веселий час — дитинство! Сповнене пригод, справжніх переживань і почуттів, воно назавжди залишається в нашій душі світлим образом, що з теплотою згадуємо в дорослому житті. Бо такого в нас більше ніколи не буде, а воно було найкраще, найправдивіше, най-дивовижніше. Такий незгладимий слід залишило дитинство і в душі Всеволода Нестайка, бо тільки людина, яка вміє зберегти в пам’яті миті дитячого життя, могла написати «Тореадорів з Васюківки». Повість описує пригоди друзів Івана Реня (Яви) і Павла Завго-роднього (Павлуші), які ніколи не сидять на місці, вони завжди діяльні, їх мозок напружено працює над тим, яку би «штуку утнути».І треба сказати, що усякі штуки їм надзвичайно добре вдаються! Чого варта вигадка провести у Васюківці метро зі справжніми станціями «Клуня» і «Крива груша». І байдуже, що воно проходить під свинарником, що й стає причиною катастрофи для однієї з тварин, але ідея за новизною, безперечно, блискуча.Так само передовою можна вважати виставу з боєм биків, тобто кориду. Звичайно, виходить дещо трансформоване шоу, бо хлопцям спочатку не щастить з темпераментом корови. Контрибуція абсолютно не звертає уваги на вистрибування сміливих тореадорів, а також на вимахування червоним килимком із зображенням собачок перед мордою. Врешті, терпець флегматичної корови уривається, і вона, мугикаючи прокльони, заганяє друзів у болото.Поза всяким сумнівом залишається і той факт, що бешкетники придумують різні штуки і в школі. Урятувавши мале щеня Соба-кевича, вони приносять його на заняття, за що, звичайно, друзів разом із зоопарком виганяють з уроку. Не в правилах приятелів гаяти час, тож вони швидко придумують почепити шкільного дзвоника на свого чотирилапого супутника, пристосувавши калатало ременем зі штанів.Як бачимо, автор зображує чимало кумедних ситуацій, що трапляються з васюківцями. Усі ці пригоди описані детально, із масою цікавих смішних подробиць. Читач ніби потрапляє до кола тореадорів та їхніх однокласників — настільки майстерно автор зображує події. Ми співпереживаємо школярам, що «видають учительку заміж», розуміємо їхній світлий сум. В. Нестайко уміло зміг поєднати романтичні елементи з гумористичними. Весь клас хоче виразити свої найкращі почуття улюбленій Галині Сидорівні, і кожний старається, як може. Дещо комічно, але дуже зворушливо виглядає мадригал, написаний Карафолькою. З любов’ю, переживаючи (чи вийде?), готують сюрприз і Ява з Павлушею.Увесь клас об’єднується, допомагаючи один одному. Така ж згуртованість виявляється, і коли виникає необхідність помирити найкращих друзів, що розсварилися. Для цього створюється справжній план, адже дружба — то дуже важлива річ, яку. треба берегти, і це розуміють учителька, її майбутній чоловік, що береться допомагати в операції «примирення», і — це найголовніше — діти.Автор показує, що всі пригоди, які переживають герої повісті, додають їм віри у власні сили, у підтримку справжніх друзів. З повісті зрозуміло, що кожен із дітей на все життя запам’ятає і смішні, кумедні моменти, «і сумні. І звичайно, ніхто ніколи не забуде своїх друзів, бо друзі дитинства завжди виявляються найщиріши-ми на все життя.
Объяснение:
Максим — простий, як сама земля, як величезні гори, як стрімкі річки, як кришталеве повітря. Здається, все він черпає з самої душі природи і збирає у своєму серці. Він безстрашний і сміливий. Його природний розум, кмітливість. «Все у нього виходило в свій час і на своїм місці, без сумішки й сутолоки; всюди він був, де його потрібно, всюди вмів зробити лад і порядок», — пише Іван Франко. Навіть бояри поступово починають поважати Максима, адже він дає розумні поради, а головне, врятовує дочку боярина Мирославу, коли вона потрапила у лігво ведмедів. Це свідчить про його рішучість і одночасно скромністю, бо Максим не хизується своїм подвигом. Максимові властиве почуття власної гідності. Щиро покохавши Мирославу, він просить Тугара Вовка згоди на одруження, але, почувши у відповідь зневажливі слова, «випростувався перед боярином, мов молодий пишний дубчак, і сказав лагідним, але певним голосом: «Нічого злого я не сказав тобі… Невже ж між твоїм, боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов не могла перегатити?..» Вирісши в громаді, де всі були рівноправними, Максим не міг передбачити, який гнів викличе його прохання в пихатого та зарозумілого боярина. Максим Беркут має безмежну любов до свого народу, до рідної землі, патріотизм: «Се наша Тухольщина, наш рай! — сказав Максим, обкидаючи оком долину, і гори, і водопад з такими гордощами, з якими мало котрий цар обзирає своє царство!» Людина, яка так безмежно любить свою землю, ніколи не зможе її зрадити. Навіть у полоні, у кайданах. Мужність, відвага Максима викликали захоплення навіть у самого Тугара Вовка: «їй-богу, славний молодець… Не дивуюсь, що він очарував мою доньку. І мене самого він міг би очарувати своєю рицарською вдачею!». Максим Беркут, як і батько, громадські інтереси ставить вище особистих. Він розуміє, що його життя небагато варте, порівняно з долею верховинців, запрян, яких знищать монголи, якщо їх пустити в гори, і тому схвалює рішення батька не обмінювати його на рештки монгольського війська, що зайшло в тухольську долину, а вийти не змогло. Максим гордий за свій народ, який нещодавно бився з ворогом, і був певний у його перемозі. Він знав, що тухольці будуть битися до останнього, щоб знищити всіх загарбників. Скільки потрібно мужності та відваги, щоб не припиняти боротьбу і в полоні! Через Мирославу Максим переказує тухольцям свій план остаточної розправи з монголами, обдурює їхнього ватажка Бурунду, обіцяючи йому нібито показати вихід з тухольської долини. Максим не загинув. У двобої з Бурундою він переміг. Його рятунок викликав радість в усіх тухольців. «Навіть ті, що втратили своїх синів, братів та мужів, і ті радувалися Максиму, немов з його поворотом повертали всі дорогі серцю, страчені в бою.
До мені буд ласка з протоколом ів!!