В епіграфі повісті наголошено на тому що усі помиляються.Хто і коли у творі помиляється?знайдіть помилки яких припустилися Легран, Джупітер та оповідач
роман п. куліша "чорна рада" — один із перших історичних романів про події нашої історії, який є кращим історичним твором другої половини xix століття. коли я вивчала біографію п. куліша, мене дуже вразив відгук т. шевченка про твір "чорна рада", і, мабуть, цей відгук викликав інтерес до ще не прочитаного мною роману. великий кобзар писав у листі до п. куліша: "і тобі, богу, милий друже мій за "чорну раду". я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більше нічого, як і".
період історії, відображений у романі "чорна рада", — це дуже складний час нашої історії. возз'єднання україни з росією позбавило україну незалежності у всьому. а ще й не було сильного, авторитетного діяча, щоб боронив би і відстоював козацтво та народ. польська шляхта не мирилася із втратою українських земель. москва прагнула підкорити козацтво, поставити гетьманом людину своєю владою, хоч до цього козаки на своїй великій раді обирали гетьмана. а українське панство, як завжди, корилося владі, аби їх не чіпали. чи не правда, складний час? і саме цю епоху взявся зобразити п. куліш у своєму романі. чому? мабуть, тому, що сам був істориком, писав праці з історії україни, був знайомий із документами того часу, літописами, науковими джерелами.
у романі "чорна рада" йдеться про події, що відбувалися 17-18 червня 1663 року поблизу ніжина, коли гетьманом від низового козацтва було обрано і. брюховецького, що пообіцяв народові деякі полегшення. козацька ж старшина висунула гетьманом якима сомка, якого москва не затвердила, втрутившись уперше в козацьке самоврядування. відтворити правдиво цей період нашої історії — таке завдання поставив перед собою письменник і вчений п. куліш.
як письменник п. куліш узагальнив і відтворив у художніх образах дух епохи тих часів, де історія переплітається із щоденним життям героїв, їх діями, життям, коханням — і це надає романові особливої привабливості.
на мою думку, відповідно до знань історії україни зі шкільного курсу, п. куліш точно відобразив цей період, тобто історична лінія витримана автором правдиво. а щодо художніх образів, то тут є певні розбіжності, які, до речі, не впливають на хід історії. так, я. сомко, за історичними джерелами, був жонатий і не міг бути нареченим лесі череванівни, а полковник васюта золотаренко в 1663 році був молодою людиною, а не дідом. а вигадані образи кирила тура. череваня, шрама — це узагальнені образи, які нам побачити побут козацтва, соціальну психологію людей того часу.
особисто я, читаючи роман, однаково захоплювалась як історичними подіями, так і художньо створеними автором, не розділяючи їх. мені дуже сподобався роман. я отримала задоволення, прочитавши його, звичайно, помітно, що п. куліш з особливою симпатією ставиться до козацтва, особливо до козацької старшини, але, незважаючи на симпатії автора, роман "чорна рада" правдиво відобразив історичні події того часу.
Невмирущість духовної краси людини (за драмою-феєрією лесі українки «лісова пісня»)
добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці лесі українки «лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою. у ліс приходять люди, приносять свої клопоти. голос лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну мавку — «весна ніколи так ще не спі» дитина лісу і сільський хлопець закохуються. перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. на голос лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ». у другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». природа в'яне. почорнів жар маку. з останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання лукаша до мавки. тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.
на противагу лукашеві, ніжна мавка викликає у нас щире захоплення. «я жива! я буду вічно жити! я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу мавки. вогонь її кохання сильніший за смерть. він допоміг їй вирватись із мертвого царства того, що в скалі сидить. кохання мавка сприймає, як «огнисте дерево». у ніч першої зустрічі з лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». в останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. і, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку. лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: лісовик перетворив його на вовкулаку. цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною. проза життя знищує прекрасну мрію лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. проте мрію вбити не можна. про це голосно співає сопілка у фіналі. справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.
роман п. куліша "чорна рада" — один із перших історичних романів про події нашої історії, який є кращим історичним твором другої половини xix століття. коли я вивчала біографію п. куліша, мене дуже вразив відгук т. шевченка про твір "чорна рада", і, мабуть, цей відгук викликав інтерес до ще не прочитаного мною роману. великий кобзар писав у листі до п. куліша: "і тобі, богу, милий друже мій за "чорну раду". я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більше нічого, як і".
період історії, відображений у романі "чорна рада", — це дуже складний час нашої історії. возз'єднання україни з росією позбавило україну незалежності у всьому. а ще й не було сильного, авторитетного діяча, щоб боронив би і відстоював козацтво та народ. польська шляхта не мирилася із втратою українських земель. москва прагнула підкорити козацтво, поставити гетьманом людину своєю владою, хоч до цього козаки на своїй великій раді обирали гетьмана. а українське панство, як завжди, корилося владі, аби їх не чіпали. чи не правда, складний час? і саме цю епоху взявся зобразити п. куліш у своєму романі. чому? мабуть, тому, що сам був істориком, писав праці з історії україни, був знайомий із документами того часу, літописами, науковими джерелами.
у романі "чорна рада" йдеться про події, що відбувалися 17-18 червня 1663 року поблизу ніжина, коли гетьманом від низового козацтва було обрано і. брюховецького, що пообіцяв народові деякі полегшення. козацька ж старшина висунула гетьманом якима сомка, якого москва не затвердила, втрутившись уперше в козацьке самоврядування. відтворити правдиво цей період нашої історії — таке завдання поставив перед собою письменник і вчений п. куліш.
як письменник п. куліш узагальнив і відтворив у художніх образах дух епохи тих часів, де історія переплітається із щоденним життям героїв, їх діями, життям, коханням — і це надає романові особливої привабливості.
на мою думку, відповідно до знань історії україни зі шкільного курсу, п. куліш точно відобразив цей період, тобто історична лінія витримана автором правдиво. а щодо художніх образів, то тут є певні розбіжності, які, до речі, не впливають на хід історії. так, я. сомко, за історичними джерелами, був жонатий і не міг бути нареченим лесі череванівни, а полковник васюта золотаренко в 1663 році був молодою людиною, а не дідом. а вигадані образи кирила тура. череваня, шрама — це узагальнені образи, які нам побачити побут козацтва, соціальну психологію людей того часу.
особисто я, читаючи роман, однаково захоплювалась як історичними подіями, так і художньо створеними автором, не розділяючи їх. мені дуже сподобався роман. я отримала задоволення, прочитавши його, звичайно, помітно, що п. куліш з особливою симпатією ставиться до козацтва, особливо до козацької старшини, але, незважаючи на симпатії автора, роман "чорна рада" правдиво відобразив історичні події того часу.
добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці лесі українки «лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою. у ліс приходять люди, приносять свої клопоти. голос лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну мавку — «весна ніколи так ще не спі» дитина лісу і сільський хлопець закохуються. перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. на голос лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ». у другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». природа в'яне. почорнів жар маку. з останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання лукаша до мавки. тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.
на противагу лукашеві, ніжна мавка викликає у нас щире захоплення. «я жива! я буду вічно жити! я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу мавки. вогонь її кохання сильніший за смерть. він допоміг їй вирватись із мертвого царства того, що в скалі сидить. кохання мавка сприймає, як «огнисте дерево». у ніч першої зустрічі з лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». в останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. і, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку. лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: лісовик перетворив його на вовкулаку. цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною. проза життя знищує прекрасну мрію лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. проте мрію вбити не можна. про це голосно співає сопілка у фіналі. справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.