Якщо історія несе знання про рівень соціального, матеріального і духовного життя народів, про фактичний історичний процес, то художня історична проза, не нехтуючи фактом цього процесу, підходить до розуміння конкретних подій з точки їх значущості для формування духовного багатства особистості, людської краси і досконалості.
Проблема моралі та історії, складні взаємини індивідуума та суспільства, пошуку людиною свого місця є однією з важливих проблем сучасності і, закономірно, – центральною у багатьох творах літератури XX ст., зокрема історичної прози.
Твори на історичну тему мають специфічне завдання – формувати національну свідомість, розкривати і примножувати історичний духовний досвід людства, давати моральні уроки майбутнім поколінням.
Серед художніх творів, у яких відображено історичне минуле українського народу, помітне місце посідають історичні романи Володимира Кириловича Малика. Творча спадщина письменника надзвичайно різноманітна за жанрами і тематикою. В.Малик почав літературну діяльність з поезії. Навчаючись на філологічному факультеті Київського університету, він відвідував студентський літературний гурток, яким керував відомий поет Абрам Кацнельсон, захоплювався перекладами творів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Міцкевича, Катула, Гете. У 1940 р. поезії Володимира Кириловича з'явилися на сторінках кількох республіканських видань. Навесні 1941 р. А.Малишко взяв для друку добірку поезій талановитого початківця, але війна внесла свої корективи. Вчорашній студент став ополченцем, невдовзі отримав тяжке поранення, потрапив у полон, з якого втік і, долаючи 7 – 10 кілометрів у день, наприкінці грудня 1941 р. дістався рідних Новосілок. Навесні 1942 р. потрапив у фашистську облаву і був вивезений до Тюрінгії. В неволі пробув з 12 липня 1942 р. по 12 квітня 1945 р. У поезіях тих років звучать мотиви туги за рідною землею, любові до Батьківщини, ненависті до ворога, постають жахливі картини табірного життя. У пізніших поезіях (1946–1948 років) з'являються мотиви жалю за втраченою, обпаленою війною молодістю.
В 1959 р. побачила світ перша книжка письменника – віршована історична казка "Журавлі-журавлики" – про часи нашестя турецько-татарських полчищ на Україну. Далі одна за одною з'являються історичні поеми для дітей – "Микита Кожум'яка", "Воєвода Дмитро" – про захисників стародавнього Києва, про відважного ватажка опришків Олексу Довбуша ("Чарівний перстень"), безстрашного бунтаря Устима Кармелюка ("Месник із лісу"). Всі вони написані у романтичному ключі, мають напружений динамічний сюжет. У одному інтерв'ю [19, 4] автор зазначив, що йому хотілося якомога ширше й цікавіше донести до дітей історію Батьківщини, виховуючи їх на прикладах героїки й самовідданого служіння рідній землі.
Перші прозові твори В. Малика написані теж для дітей та юнацтва. Це
. Малика написані теж для дітей та юнацтва. Це гостросюжетні пригодницькі повісті: "Чорний екватор" – про боротьбу негрів Кенії за свою незалежність (1960), "Новачок" (1965) – про шкільне життя.
- «…Його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю».
- «Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…»
- «Не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди…»
- «Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув…»
- «Дивне почуття охопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепехнуло його істоту. В один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки».
- «Та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,— хіба ж вони не стали такою худобою? Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово».
- «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал».
- «І враз Остапові зробилось весело і легко, Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю…»
- «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…»
- «Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію».
- Остап про Соломію: «Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не кіс своїх задля нього, вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш».
- «Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…»
Якщо історія несе знання про рівень соціального, матеріального і
духовного життя народів, про фактичний історичний процес, то художня
історична проза, не нехтуючи фактом цього процесу, підходить до
розуміння конкретних подій з точки їх значущості для формування
духовного багатства особистості, людської краси і досконалості.
Проблема моралі та історії, складні взаємини індивідуума та суспільства,
пошуку людиною свого місця є однією з важливих проблем сучасності і,
закономірно, – центральною у багатьох творах літератури XX ст., зокрема
історичної прози.
Твори на історичну тему мають специфічне завдання – формувати
національну свідомість, розкривати і примножувати історичний духовний
досвід людства, давати моральні уроки майбутнім поколінням.
Серед художніх творів, у яких відображено історичне минуле українського
народу, помітне місце посідають історичні романи Володимира Кириловича
Малика. Творча спадщина письменника надзвичайно різноманітна за жанрами
і тематикою. В.Малик почав літературну діяльність з поезії. Навчаючись
на філологічному факультеті Київського університету, він відвідував
студентський літературний гурток, яким керував відомий поет Абрам
Кацнельсон, захоплювався перекладами творів Пушкіна, Лермонтова,
Некрасова, Міцкевича, Катула, Гете. У 1940 р. поезії Володимира
Кириловича з'явилися на сторінках кількох республіканських видань.
Навесні 1941 р. А.Малишко взяв для друку добірку поезій талановитого
початківця, але війна внесла свої корективи. Вчорашній студент став
ополченцем, невдовзі отримав тяжке поранення, потрапив у полон, з якого
втік і, долаючи 7 – 10 кілометрів у день, наприкінці грудня 1941 р.
дістався рідних Новосілок. Навесні 1942 р. потрапив у фашистську облаву
і був вивезений до Тюрінгії. В неволі пробув з 12 липня 1942 р. по 12
квітня 1945 р. У поезіях тих років звучать мотиви туги за рідною землею,
любові до Батьківщини, ненависті до ворога, постають жахливі картини
табірного життя. У пізніших поезіях (1946–1948 років) з'являються мотиви
жалю за втраченою, обпаленою війною молодістю.
В 1959 р. побачила світ перша книжка письменника – віршована історична
казка "Журавлі-журавлики" – про часи нашестя турецько-татарських полчищ
на Україну. Далі одна за одною з'являються історичні поеми для дітей –
"Микита Кожум'яка", "Воєвода Дмитро" – про захисників стародавнього
Києва, про відважного ватажка опришків Олексу Довбуша ("Чарівний
перстень"), безстрашного бунтаря Устима Кармелюка ("Месник із лісу").
Всі вони написані у романтичному ключі, мають напружений динамічний
сюжет. У одному інтерв'ю [19, 4] автор зазначив, що йому хотілося
якомога ширше й цікавіше донести до дітей історію Батьківщини, виховуючи
їх на прикладах героїки й самовідданого служіння рідній землі.
Перші прозові твори В. Малика написані теж для дітей та юнацтва. Це
. Малика написані теж для дітей та юнацтва. Це
гостросюжетні пригодницькі повісті: "Чорний екватор" – про боротьбу
негрів Кенії за свою незалежність (1960), "Новачок" (1965) – про шкільне
життя.
Остап Мандрика
- «…Його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю».
- «Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…»
- «Не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди…»
- «Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув…»
- «Дивне почуття охопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепехнуло його істоту. В один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки».
- «Та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,— хіба ж вони не стали такою худобою? Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово».
- «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал».
- «І враз Остапові зробилось весело і легко, Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю…»
- «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…»
- «Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію».
- Остап про Соломію: «Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не кіс своїх задля нього, вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш».
- «Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…»