Виписати всі займенники, визначити розряд, відмінок, рід (якщо є).

Дідух Традиційною українською символікою на Новий рік був дідух. Виготовляли його з куля або ж першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, окремо обплетених соломинками, ув'язували в пишний вінок. Зразу робили триральчате розгалуження для того, щоб дідух міг рівно стояти. Верхівка новорічного вінка нагадувала конусоподібний сніп з безліччю колосся. За гілки ж дідуха правили зібрані докупи пучки. Це справді був високомистецький витвір, що аж ніяк не поступався сучасним нашим ялинкам. У світлицях дідуха ставили напередодні багатої куті. Свою обрядову функцію він виконував протягом усіх різдвяних свят. Постійним його місцем були покуть, стіл. Будь-які ритуальні дійства неодмінно поєднувалися з обрядовим вінцем. Дідухом користувалися практично на всій території України.

Відповідь:

Пояснення:Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку еони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: “Шнель, бидлото, шнель!” Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали

м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига.

Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: “Гут… кіндер… гут”. А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь

сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу – старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів “фрау”.

– Шнель! Шнель!

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість “шнеляти” простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли – сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так. що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.

Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.

– Бидлото, тобі що – немає нужника? – гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.

Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном.

Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…

Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:

– Ви не знаєте, де наш тато?..

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Гер – нім. пан; шанобливе звертання в нім. мові до чоловіка.

Шнель – нім. швидко.

Гут – нім. добре.

Кі́ндер – нім. дитина.

Фра́у – нім. жінка.

Нужни́к – убиральня.

Тарас Бульба

Объяснение:

Побачили козаки, що вже підійшли вони на мушкетний постріл, усі разом гримнули з

семип'ядних пищалів своїх і, не зупиняючись, усе смалили з них. Далеко

розляглася голосна стрілянина по всіх довколишніх полях і нивах, зливаючись у

безперервний гук; димом пойнялось усе поле. А запорожці все стріляли

безперестанку: задні тільки набивали пищалі й передавали переднім, дивуючи тим

ворога, що ніяк не міг зрозуміти, як це вони стріляють, не набиваючи зброї. Вже

не видко було за густим димом, що оповив і те, й те військо, не видко було, як

то одного, то другого не ставало в лавах; але почували ляхи, що густо літають

кулі і що не до шмиги прихопиться; і коли відступили назад, щоб вийти з диму й

озирнутися, то багатьох не долічилися у своїх лавах, а в козаків може, два-три

було вбито на сотню. I все палили з пищалів козаки, ні на хвилину не даючи собі

передиху. Сам чужоземний інженер подивувався з такого небаченого

промовивши тут таки при всіх:

— Ох же й добрі вояки ці запорожці! Отак треба воювати й іншим у інших землях!

І зразу порадив повернути на табір гармати. Тяжко ревнули широкими горлянками

чавунні гармати; затремтіла й далеко загула земля, і ще дужче встелило димом

поле. Почули дух пороху по майданах та вулицях, по ближчих і далеких містах. Але

гармаші взяли дуже високо: розпечені ядра шугнули великою дугою, страхітливо

завили в повітрі, перелетіли через голови всього табору й увігналися глибоко в

землю. Ухопив себе за чуба французький інженер, коли побачив таких нікчемних

гармашів і взявся сам наводити гармати, не зважаючи на те, що козаки ненастанно

сипали кулями, як горохом.

Тарас побачив ще здалеку, що біда буде Незаймайківському та Стебликівському

куреням, і гукнув на всі груди: