Кохання — основа життя. Це почуття, яке дарує людині віру в себе, надію на щасливе майбутнє, сили для подолання будь-яких перешкод. Саме таким було почуття Остапа та Соломії. Та, як кажуть, хто не кохає, той і горя не знає.
Із самого початку твору автор примушує нас співчувати головним героям, захоплюватися ними. Остап і Соломія щиро кохають одне одного, але щастя не мають, бо бездушний лях спочатку розлучив їх, а потім погрожував хлопцеві позбавленням життя. Розлука з коханим завдавала болю дівчині, але вона розуміла, що лишатися йому не можна. І коли Остап втікає із рідного села у пошуках волі, Соломія вирушає за ним, за своєю долею. Не могла вона, вольова, мужня жінка, занапастити себе, приректи на довічне життя з нелюбом. Обираючи між сімейним і панським рабством та невідомістю вона, як справжня оптимістка, обирає останнє. Заради коханого Соломія «вбралася у штани та ладна мандрувати хоч на край світу», навіть кіс своїх не пошкодувала.
Її рішення спочатку злякало Остапа, але закохане серце юнака сповнилось надією і пліч-о-пліч вони помандрували на пошуки волі та щастя.
Яким же був цей шлях? З першими труднощами Остап і Соломія зустрілися під час переправи через Дунай. Чекаючи перевозу, вони, як і десятки інших втікачів, стоять у воді: «Тіло терпне, тіло деревеніє, кудись поділися ноги». Але дівчина терпляче зносить всі злигодні, вона не скаржиться, бо «чи не однаково гинути тут, серед сього багна, чи вдома в неволі»… Цього разу переправитися не вдалось, та молоді люди не зневірилися, вони вперто йшли до своєї мети. Працювали до нестями, будуючи пліт. І, нарешті, під покривом ночі Остап і Соломія залишають рідну землю, яка в одну мить стала для них чужою. Всі їхні думки, сподівання нарешті, здавалося б, здійснилися. Та гримнув постріл… Невже це кінець? Невже цей козак одним пострілом убив їхнє щастя? Ні, Соломія не розгубилася, вона не віддасть свого коханого в руки смерті. У темряві дівчина намагається перев’язати рану Остапові, а потім тягне його, напівсвідомого, за плавні. Жіноча любов, материнська турбота надавали Соломії сили у пошуках шляху до порятунку. Її наполегливість врятувала життя їм обом.
Поки поранений Остап одужував, дівчина невтомно працювала, щоб заробити на проживання. Та доля не була милосердною до них і знову послала випробовування. Турецькі жовніри разом з циганами, які вчинили розбій, полонили й Остапа. І знову вірна подруга намагається врятувати свого безталанного коханого. Вона продає свій одяг, купує пістолі, підмовляє Івана Котигорошка до й звільнити Остапа. Дівчина розуміє всю небезпеку її задуму, та життя в чужій країні без коханої людини було б гіршим за смерть. Тому, ні миті не сумніваючись, Соломія разом з вірним товаришем пливе на порятунок в’язня.
І знову постріл. Дівчина у воді, вона напружує всі сили, щоб дістатися до берега, бо «там так гарно, там сяє сонце, там земля, там небо синє, там радість, життя». Втрачаючи сили, останнє, що чує Соломія, — поклик її душі: «Остапе!» А у відповідь серце промовляє: «Соломія». Правду говорять люди: «До біди доріг багато, а од біди і стежки немає».
Протягом всього твору ми захоплюємося Соломією, її нежіночою мужністю та відвагою, здатністю на самопожертву, самовідданістю та вірністю. І хоча почуття Остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж ми розуміємо, що він щиро кохав Соломію. Коли він, безпомічний, лежав у плавнях, лякала його не смерть, а те, що він не зможе «обняти кохану». Кохання було єдиною світлою плямою у житті Остапа Мандрики, і вірність йому він зберіг до кінця життя.
Поет твердо вірить, що повсталий народ порве нарешті кайдани рабства і побудує нове суспільство, вільну, нову сім'ю, де б і його, поета, не забули «пом'янути незлим тихим словом». У «Заповіті» органічно поєднуються революційні й патріотичні мотиви. Любити батьківщину для поета означає боротися за волю народу, за побудову життя на нових засадах. Нове суспільство, яке має бути побудоване після того, як народ порве кайдани, уявляється поетові подібним до великої, вільної сім'ї, де взаємовідносини між людьми будуть братерськими. Тут виявилось далекоглядне прозирання Шевченка в майбутнє.
«Заповіт» Т. Шевченка — це духовний заповіт усьому народові побудувати вільну, незалежну державу. Пройде багато років, доки збудуться пророчі слова поета. Але в тому, що зараз Україна — незалежна, вільна, визнана в усьому світі країна, «без мужика й пана», — велика заслуга її геніального сина Т. Шевченка. І «у великій братній сім'ї ми тебе не забули, Тарасе».
Із самого початку твору автор примушує нас співчувати головним героям, захоплюватися ними. Остап і Соломія щиро кохають одне одного, але щастя не мають, бо бездушний лях спочатку розлучив їх, а потім погрожував хлопцеві позбавленням життя. Розлука з коханим завдавала болю дівчині, але вона розуміла, що лишатися йому не можна. І коли Остап втікає із рідного села у пошуках волі, Соломія вирушає за ним, за своєю долею. Не могла вона, вольова, мужня жінка, занапастити себе, приректи на довічне життя з нелюбом. Обираючи між сімейним і панським рабством та невідомістю вона, як справжня оптимістка, обирає останнє. Заради коханого Соломія «вбралася у штани та ладна мандрувати хоч на край світу», навіть кіс своїх не пошкодувала.
Її рішення спочатку злякало Остапа, але закохане серце юнака сповнилось надією і пліч-о-пліч вони помандрували на пошуки волі та щастя.
Яким же був цей шлях? З першими труднощами Остап і Соломія зустрілися під час переправи через Дунай. Чекаючи перевозу, вони, як і десятки інших втікачів, стоять у воді: «Тіло терпне, тіло деревеніє, кудись поділися ноги». Але дівчина терпляче зносить всі злигодні, вона не скаржиться, бо «чи не однаково гинути тут, серед сього багна, чи вдома в неволі»… Цього разу переправитися не вдалось, та молоді люди не зневірилися, вони вперто йшли до своєї мети. Працювали до нестями, будуючи пліт. І, нарешті, під покривом ночі Остап і Соломія залишають рідну землю, яка в одну мить стала для них чужою. Всі їхні думки, сподівання нарешті, здавалося б, здійснилися. Та гримнув постріл… Невже це кінець? Невже цей козак одним пострілом убив їхнє щастя? Ні, Соломія не розгубилася, вона не віддасть свого коханого в руки смерті. У темряві дівчина намагається перев’язати рану Остапові, а потім тягне його, напівсвідомого, за плавні. Жіноча любов, материнська турбота надавали Соломії сили у пошуках шляху до порятунку. Її наполегливість врятувала життя їм обом.
Поки поранений Остап одужував, дівчина невтомно працювала, щоб заробити на проживання. Та доля не була милосердною до них і знову послала випробовування. Турецькі жовніри разом з циганами, які вчинили розбій, полонили й Остапа. І знову вірна подруга намагається врятувати свого безталанного коханого. Вона продає свій одяг, купує пістолі, підмовляє Івана Котигорошка до й звільнити Остапа. Дівчина розуміє всю небезпеку її задуму, та життя в чужій країні без коханої людини було б гіршим за смерть. Тому, ні миті не сумніваючись, Соломія разом з вірним товаришем пливе на порятунок в’язня.
І знову постріл. Дівчина у воді, вона напружує всі сили, щоб дістатися до берега, бо «там так гарно, там сяє сонце, там земля, там небо синє, там радість, життя». Втрачаючи сили, останнє, що чує Соломія, — поклик її душі: «Остапе!» А у відповідь серце промовляє: «Соломія». Правду говорять люди: «До біди доріг багато, а од біди і стежки немає».
Протягом всього твору ми захоплюємося Соломією, її нежіночою мужністю та відвагою, здатністю на самопожертву, самовідданістю та вірністю. І хоча почуття Остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж ми розуміємо, що він щиро кохав Соломію. Коли він, безпомічний, лежав у плавнях, лякала його не смерть, а те, що він не зможе «обняти кохану». Кохання було єдиною світлою плямою у житті Остапа Мандрики, і вірність йому він зберіг до кінця життя.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
Поет твердо вірить, що повсталий народ порве нарешті кайдани рабства і побудує нове суспільство, вільну, нову сім'ю, де б і його, поета, не забули «пом'янути незлим тихим словом». У «Заповіті» органічно поєднуються революційні й патріотичні мотиви. Любити батьківщину для поета означає боротися за волю народу, за побудову життя на нових засадах. Нове суспільство, яке має бути побудоване після того, як народ порве кайдани, уявляється поетові подібним до великої, вільної сім'ї, де взаємовідносини між людьми будуть братерськими. Тут виявилось далекоглядне прозирання Шевченка в майбутнє.
«Заповіт» Т. Шевченка — це духовний заповіт усьому народові побудувати вільну, незалежну державу. Пройде багато років, доки збудуться пророчі слова поета. Але в тому, що зараз Україна — незалежна, вільна, визнана в усьому світі країна, «без мужика й пана», — велика заслуга її геніального сина Т. Шевченка. І «у великій братній сім'ї ми тебе не забули, Тарасе».