До золотого фонду української поезії ввійшла «Балада про соняшник» (1962). Це — глибоко асоціативний сюрреалістичний твір про природу мистецької творчості, таїнство пробудження творчого духу в людині. Жвавий сільський підліток із щирою душею й багатою уявою пережив дивне видиво: він бігав наввипередкиз вітром, рвав груші-гнилички, купався біля млина, стрибав на одній нозі, щоб вилити воду з вуха, — і раптом побачив сонце,Красиве засмагле сонце, В золотих переливах кучерів, У червоній сорочці навипуск, Що їхало на велосипеді, Обминаючи хмари у небі…Це видиво назавжди змінило душу героя, звичайний хлопець став «соняшником». Сонце – традиційно в І. Драча — символізує вічне духовне джерело життя, а от соняшник — справжнього митця, який поєднує в собі два прагнення — порив в височінь, до сонця й закорінення в рідну землю.Драч реформував жанрові можливості балади, відкинувши традиційні легендарно-історичні, героїчні й фантастичні її атрибути, але залишивши ліро-епічну структуру, напружений сюжет… У його баладах ліричний суб’єкт уміє миттєво осягнути світ, побачити в ньому щось дивне, неповторне, якусь нову грань, яка не всім відкривається.У «Баладі про соняшник» побутова конкретика, універсальність і велич життя поєднані в цілісність, читацьке світосприймання пов’язане відчуттям неперервності руху й відкриттям краси в повсякденному житті. Уже початок балади незвичний: соняшник, цей невід’ємний атрибут українського пейзажу й національного світовідчуття, зазнає метаморфоз… Соняшник у баладі — то хлопець: поет майстерно застосовує фольклорний мотив перевтілення (коли дівчина стає тополею, юнак — явором). Драч поєднує в одній площині реальні деталі з метафоричним узагальненням, застосовує асоціативне мислення, унаслідок чого реальні предмети стають символами… Водночас образ сонця набуває метафоричного смислу й символізує поезію, тобто сонце-поезія трансформується в образі звичайнісінького сільського дядька…Образи соняшника й сонця цементують структуру поезії, вони надзвичайно прозорі: читачеві зрозуміло, що поет нерозривно пов’язаний із реальним життям, яке дає можливість самореалізуватися творцеві. Відкриття краси, духовності, що набувають космічного, сонячного виміру, неможливі без «земного», реального буття, яке творча особистість переплавляє у витвори мистецтва (М. Ткачук).
Атаів подих, слухала уся розповіді дяка про життя його в Полтаві. Але не сміла сказати про себе: це тільки її страждання, це тільки її життя. Дорогий вони бачать міста і села, які стали болем і славою України. Тут пролилася кров за волю України. Там відступало військо Остряниці. Тут села збив копитами Кончак. Тут війна знищила стільки людей, що й переночувати ні до кого попроситися. Це тут схопили колись Наливайка, який був молодий і красивий. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, що він боровся: За те, що він боровся за свободу, його спалили. А от уже й Лубни - столиця страшного Яреми Вишневецького. Немає тепер палацу на Замковій горі, і живе пам'ять про злочинний мучителів власного народу, ганьбою вкрите це ім'я. В історії свої уроки. Відпочиваючи в одному з порожніх будинків, дяк пригадує все, що знав про Вишневецького, про оточуючих селах. Страшні картини обпаленої землі, понівеченої війною, примушують Усю на час забути про особисте горе: Серце знову плакати навчилось на цій дорозі в Київ із Лубен ?! І ось в її душі народжується пісня про Байду та Вишневецького. Дяк здивований: А ти співаєш - душу всю проймає. Бувають, може, й краще голоси, але такого другого немає! Туди й по сходилися паломники.
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари у небі…Це видиво назавжди змінило душу героя, звичайний хлопець став «соняшником». Сонце – традиційно в І. Драча — символізує вічне духовне джерело життя, а от соняшник — справжнього митця, який поєднує в собі два прагнення — порив в височінь, до сонця й закорінення в рідну землю.Драч реформував жанрові можливості балади, відкинувши традиційні легендарно-історичні, героїчні й фантастичні її атрибути, але залишивши ліро-епічну структуру, напружений сюжет… У його баладах ліричний суб’єкт уміє миттєво осягнути світ, побачити в ньому щось дивне, неповторне, якусь нову грань, яка не всім відкривається.У «Баладі про соняшник» побутова конкретика, універсальність і велич життя поєднані в цілісність, читацьке світосприймання пов’язане відчуттям неперервності руху й відкриттям краси в повсякденному житті. Уже початок балади незвичний: соняшник, цей невід’ємний атрибут українського пейзажу й національного світовідчуття, зазнає метаморфоз… Соняшник у баладі — то хлопець: поет майстерно застосовує фольклорний мотив перевтілення (коли дівчина стає тополею, юнак — явором). Драч поєднує в одній площині реальні деталі з метафоричним узагальненням, застосовує асоціативне мислення, унаслідок чого реальні предмети стають символами… Водночас образ сонця набуває метафоричного смислу й символізує поезію, тобто сонце-поезія трансформується в образі звичайнісінького сільського дядька…Образи соняшника й сонця цементують структуру поезії, вони надзвичайно прозорі: читачеві зрозуміло, що поет нерозривно пов’язаний із реальним життям, яке дає можливість самореалізуватися творцеві. Відкриття краси, духовності, що набувають космічного, сонячного виміру, неможливі без «земного», реального буття, яке творча особистість переплавляє у витвори мистецтва (М. Ткачук).
Тут села збив копитами Кончак. Тут війна знищила стільки людей, що й переночувати ні до кого попроситися. Це тут схопили колись Наливайка, який був молодий і красивий. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, що він боровся: За те, що він боровся за свободу, його спалили.
А от уже й Лубни - столиця страшного Яреми Вишневецького. Немає тепер палацу на Замковій горі, і живе пам'ять про злочинний мучителів власного народу, ганьбою вкрите це ім'я. В історії свої уроки. Відпочиваючи в одному з порожніх будинків, дяк пригадує все, що знав про Вишневецького, про оточуючих селах. Страшні картини обпаленої землі, понівеченої війною, примушують Усю на час забути про особисте горе: Серце знову плакати навчилось на цій дорозі в Київ із Лубен ?! І ось в її душі народжується пісня про Байду та Вишневецького. Дяк здивований: А ти співаєш - душу всю проймає. Бувають, може, й краще голоси, але такого другого немає! Туди й по сходилися паломники.