Цей роман, як американські гірки, і чекати від нього коштує всього: від захвату і запойного читання і до розчарування, обурення і навіть нервових стрессов.От перших 200 сторінок прочитаних в поїзді з захопленням, до безсоння і фразі чоловіка «все, ти не будеш більше читати цю книгу ». Хтось із оглядачів писав правильно: читаючи цю книгу, ти проживаєш окрему маленьку жізнь.Начнем з того, що мене зачепило, і змушувало читати далі: 1. Чоловіча дружба. Янагіхаре вдалося (вона сама ставила цю мету) описати ідеальні дружні стосунки. В інтерв'ю та й в тексті автор не сприймає традиційних шлюбних відносин, каже, що ця організація вже зжила. А ось дружба - немає. І ось тому відносини Джуда, Джей-Бі, Малкольма і Віллема виглядає дійсно ідеальними. У назві використовувала «чоловіча дружба», в романі майже відсутні жінки. Але дружба ця скоріше між чоловіками, ніж стереотипно «чоловіча». Тут є відданість, і турбота, і думки про одного, і відносини, які тривають роками. Автор описала відданість іншій людині без будь-яких вимог і мотивацій. Здається, про таке можна тільки мріяти.
2. Богемна творча тусовка. Роман часом нагадує глянець, але не плоский, а глянець з різними картинками і сферами життя - мистецтва, театру, архітектури, дизайну тощо. Також, це Нью-Йорк, але не зовсім реальний, а такий, про який ми мріємо. Як писала блогер Юлія Юрчук, ми все (творчі люди) мріємо про такого життя. Комуни, інтелектуальні розмови, вечірки. Все красиве і вишукане. Картини Джей-Бі, які за описами мені б сподобалися, захоплення архітектурою з дитинства Малькольма, акторське життя Віллема - все це не може не захоплювати, і не провокувати бажання хоча б трохи долучитися до такого життя.
3. Простота мови. Можливо, комусь він буде здаватися надто простим, навіть примітивним. Так, ти починаєш читати роман і захлинаєшся, це як блог, або лист, або просто переказ почутої на вулиці історії. Дуже прості слова і пропозиції. Без будь-яких ускладнень. Тут важко сказати, це плюс чи мінус роману. Мене часто такі тексти навпаки притягують до себе. Наче автор не намагається приховати (ся) себе і сенс історії за красивістю мови.
4. Зворушливі моменти. Якщо ви схильні до сліз, то можете сміливо запасатися паперовими хусточками. Мене зачепили декілька моментів. Вони також схожі на сцени з Голлівудських фільмів, атмосферою, якою просякнута вся історія. Але трохи інші. Це усиновлення дорослої людини, просто так (не заради матеріальної підтримки або чогось реального), а тільки заради факту. І ще одна історія про героя, який втратив маленького сина, і його невидимою зв'язку з колишньою дружиною через цю втрату. Не буду переповідати все, але ці речі були описані тонко і зворушливо.
5. Теми. Не можна дорікнути, що Янагіхара береться за неважливі теми. Вона дійсно зачепила те, про що говорити треба, навіть необхідно. Про насильство над дітьми, над хлопчиками, про долі сиріт, травмах дитинства, які супроводжують нас усе життя; а також про нашу епоху «пост» - (раси, гендеру, традиційних цінностей і т.п.). Ці речі дуже цікаві і важливі. Але перша тема - дуже крихка. І мені здалося, що автор трохи з'їхала в бік і перегнула палицю. Я б хотіла про це почитати, але не так.
І кілька причин, які відштовхували мене від тексту:
6. Невиправдані сцени насильства. Автор вибирає шлях дуже відверта, пряма, без прикрас. Неначе бере палицю і лупить по читачеві. Головний герой Джуд свою історію не може нікому розповісти (це для нього занадто травматично, він сам ледь з нею живе), і єдиними слухачем-читачем її стаєте ви. Тобто Янагіхара фактично шкодує всіх, крім тих, хто опинився з текстом один на один. Після певного моменту виникає відчуття, що ми живемо в самому жахливому світі, що гірше бути не може. Я довго думала про те, для чого вона це зробила. Для чого вона занурює голову читача в бруд, і тримає за волосся, щоб не дай бог не виринула? В одному з інтерв'ю Янагіхара розповіла, що сперечалася з редактором щодо цих сцен і кількості страждань в тексті, скільки читач зможе винести. Письменниця хотіла свідомо все перебільшити. Не тільки насильство, а й почуття, любов і жах. Ось це мене засмутило. Я не хочу, щоб на мені щось перевіряли. Так, за словами автора, ця історія могла б статися (вона вигадана). Згодна. Але навіщо нам її переживати? Щоб просто перевірити міцність нервів, нууу сумнівна мета для літератури. Тут хай краще писала б жанрову літературу, м'ясисті трилери, у них є своя аудиторія. У дитинстві Янагіхара любила допомагати в морзі подрузі сім'ї, і це добре характеризує міцність її нервів. На жаль, чи на щастя, не у всіх такі.
7. Образ героя. Джуд - жертва і кат самого себе, мученик, і геніальний адвокат, і людина з найжахливішим в світі дитинством і дуже навіть хорошою (зовні) дорослим життям. Незважаючи на все це, його внутрішнє життя не так сильно змінює
Объяснение:
Цей роман, як американські гірки, і чекати від нього коштує всього: від захвату і запойного читання і до розчарування, обурення і навіть нервових стрессов.От перших 200 сторінок прочитаних в поїзді з захопленням, до безсоння і фразі чоловіка «все, ти не будеш більше читати цю книгу ». Хтось із оглядачів писав правильно: читаючи цю книгу, ти проживаєш окрему маленьку жізнь.Начнем з того, що мене зачепило, і змушувало читати далі: 1. Чоловіча дружба. Янагіхаре вдалося (вона сама ставила цю мету) описати ідеальні дружні стосунки. В інтерв'ю та й в тексті автор не сприймає традиційних шлюбних відносин, каже, що ця організація вже зжила. А ось дружба - немає. І ось тому відносини Джуда, Джей-Бі, Малкольма і Віллема виглядає дійсно ідеальними. У назві використовувала «чоловіча дружба», в романі майже відсутні жінки. Але дружба ця скоріше між чоловіками, ніж стереотипно «чоловіча». Тут є відданість, і турбота, і думки про одного, і відносини, які тривають роками. Автор описала відданість іншій людині без будь-яких вимог і мотивацій. Здається, про таке можна тільки мріяти.
2. Богемна творча тусовка. Роман часом нагадує глянець, але не плоский, а глянець з різними картинками і сферами життя - мистецтва, театру, архітектури, дизайну тощо. Також, це Нью-Йорк, але не зовсім реальний, а такий, про який ми мріємо. Як писала блогер Юлія Юрчук, ми все (творчі люди) мріємо про такого життя. Комуни, інтелектуальні розмови, вечірки. Все красиве і вишукане. Картини Джей-Бі, які за описами мені б сподобалися, захоплення архітектурою з дитинства Малькольма, акторське життя Віллема - все це не може не захоплювати, і не провокувати бажання хоча б трохи долучитися до такого життя.
3. Простота мови. Можливо, комусь він буде здаватися надто простим, навіть примітивним. Так, ти починаєш читати роман і захлинаєшся, це як блог, або лист, або просто переказ почутої на вулиці історії. Дуже прості слова і пропозиції. Без будь-яких ускладнень. Тут важко сказати, це плюс чи мінус роману. Мене часто такі тексти навпаки притягують до себе. Наче автор не намагається приховати (ся) себе і сенс історії за красивістю мови.
4. Зворушливі моменти. Якщо ви схильні до сліз, то можете сміливо запасатися паперовими хусточками. Мене зачепили декілька моментів. Вони також схожі на сцени з Голлівудських фільмів, атмосферою, якою просякнута вся історія. Але трохи інші. Це усиновлення дорослої людини, просто так (не заради матеріальної підтримки або чогось реального), а тільки заради факту. І ще одна історія про героя, який втратив маленького сина, і його невидимою зв'язку з колишньою дружиною через цю втрату. Не буду переповідати все, але ці речі були описані тонко і зворушливо.
5. Теми. Не можна дорікнути, що Янагіхара береться за неважливі теми. Вона дійсно зачепила те, про що говорити треба, навіть необхідно. Про насильство над дітьми, над хлопчиками, про долі сиріт, травмах дитинства, які супроводжують нас усе життя; а також про нашу епоху «пост» - (раси, гендеру, традиційних цінностей і т.п.). Ці речі дуже цікаві і важливі. Але перша тема - дуже крихка. І мені здалося, що автор трохи з'їхала в бік і перегнула палицю. Я б хотіла про це почитати, але не так.
І кілька причин, які відштовхували мене від тексту:
6. Невиправдані сцени насильства. Автор вибирає шлях дуже відверта, пряма, без прикрас. Неначе бере палицю і лупить по читачеві. Головний герой Джуд свою історію не може нікому розповісти (це для нього занадто травматично, він сам ледь з нею живе), і єдиними слухачем-читачем її стаєте ви. Тобто Янагіхара фактично шкодує всіх, крім тих, хто опинився з текстом один на один. Після певного моменту виникає відчуття, що ми живемо в самому жахливому світі, що гірше бути не може. Я довго думала про те, для чого вона це зробила. Для чого вона занурює голову читача в бруд, і тримає за волосся, щоб не дай бог не виринула? В одному з інтерв'ю Янагіхара розповіла, що сперечалася з редактором щодо цих сцен і кількості страждань в тексті, скільки читач зможе винести. Письменниця хотіла свідомо все перебільшити. Не тільки насильство, а й почуття, любов і жах. Ось це мене засмутило. Я не хочу, щоб на мені щось перевіряли. Так, за словами автора, ця історія могла б статися (вона вигадана). Згодна. Але навіщо нам її переживати? Щоб просто перевірити міцність нервів, нууу сумнівна мета для літератури. Тут хай краще писала б жанрову літературу, м'ясисті трилери, у них є своя аудиторія. У дитинстві Янагіхара любила допомагати в морзі подрузі сім'ї, і це добре характеризує міцність її нервів. На жаль, чи на щастя, не у всіх такі.
7. Образ героя. Джуд - жертва і кат самого себе, мученик, і геніальний адвокат, і людина з найжахливішим в світі дитинством і дуже навіть хорошою (зовні) дорослим життям. Незважаючи на все це, його внутрішнє життя не так сильно змінює