У новелі Миколи Хвильового "Я (Романтика)" добро уособлюється в образі матері з біблійним ім'ям Марія, котра є "втілений прообраз тієї надзвичайної Марії", яка стоїть на грані невідомих віків — Діви Марії, Матері Божої. Син земної матері — вірний революціонер. Він головний у чорному трибуналі синедріону, який виносить невинним людям тільки один вирок — смерть. Його оточують страшні постаті: садист доктор Тагабат, навіки переляканий, безвольний Андрюша, не здатний мислити дегенерат. Смерть стоїть за спинами цих людей і водить їхніми руками, коли вони підписують вироки. У них один на всіх холодний розум і камінь замість серця. Революція не дала їм права на сумніви і вияв людяності. Вона з'єднала цих чотирьох в одне ціле, не дала їм можливості мати свою думку і виявляти власну волю. Жорстокий доктор Тагабат перетворив цей суд на нікчему в своїх руках, став його злим генієм. Йому не може протистояти Андрюша, який потрапив сюди проти власної кволої волі. Коли треба підписатися під вироком, він мнеться, тремтить, але все-таки ставить на суворому життєвому документі якийсь незрозумілий ієрогліф. Іноді він наважується непевним голосом сказати, що незгодний з занадто суворим вироком для жі
Весна нікого не залишає байдужим. Весни чекають як дива. І в пам'яті зазвичай залишаються найбільше ті події, які відбувалися навесні. Розквіт природи після зимової сплячки, буйне цвітіння садів... Здається, що й у житті має щось статися, щось змінитися. Тільки не для дівчинки, прикутої хворобою до ліжка.
Все ожило, усе загомоніло —
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотна.
Ліричну героїню вірша Лесі Українки "Давня весна" огорнули безрадісні думки. Усім весна дарує радість і приносить подарунки. Ось тільки їй не придбала ніякого подарунка, забула весна про самотню хвору дівчинку. Однак на те вона й весна, щоб будити не лише сплячу природу, а й силу духу у хворому тілі. В душі ліричної героїні прокинулися надія, радість від весняної днини і сподівання на одужання. Вона зрозуміла, що і їй весна приготувала подарунок — можливо, ще більш знаковий, ніж іншим:
Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
Леся Українка з дитинства була сильною дівчинкою, здатною за до сили волі подолати сумні думки, пов'язані з хворобою. А весна лише до впоратися із сумним настроєм.
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.
Все життя талановитої поетеси було справжнім подвигом у подоланні власної недуги, яскравим злетом до високості, прагненням до здійснення мрій:
Хотіла б я піснею стати
У свою хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Вона навіть не підозрювала, що все її життя та її безсмертна поезія і справді стали піснею для України, для українського народу.
У новелі Миколи Хвильового "Я (Романтика)" добро уособлюється в образі матері з біблійним ім'ям Марія, котра є "втілений прообраз тієї надзвичайної Марії", яка стоїть на грані невідомих віків — Діви Марії, Матері Божої. Син земної матері — вірний революціонер. Він головний у чорному трибуналі синедріону, який виносить невинним людям тільки один вирок — смерть. Його оточують страшні постаті: садист доктор Тагабат, навіки переляканий, безвольний Андрюша, не здатний мислити дегенерат. Смерть стоїть за спинами цих людей і водить їхніми руками, коли вони підписують вироки. У них один на всіх холодний розум і камінь замість серця. Революція не дала їм права на сумніви і вияв людяності. Вона з'єднала цих чотирьох в одне ціле, не дала їм можливості мати свою думку і виявляти власну волю. Жорстокий доктор Тагабат перетворив цей суд на нікчему в своїх руках, став його злим генієм. Йому не може протистояти Андрюша, який потрапив сюди проти власної кволої волі. Коли треба підписатися під вироком, він мнеться, тремтить, але все-таки ставить на суворому життєвому документі якийсь незрозумілий ієрогліф. Іноді він наважується непевним голосом сказати, що незгодний з занадто суворим вироком для жі
Весна нікого не залишає байдужим. Весни чекають як дива. І в пам'яті зазвичай залишаються найбільше ті події, які відбувалися навесні. Розквіт природи після зимової сплячки, буйне цвітіння садів... Здається, що й у житті має щось статися, щось змінитися. Тільки не для дівчинки, прикутої хворобою до ліжка.
Все ожило, усе загомоніло —
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотна.
Ліричну героїню вірша Лесі Українки "Давня весна" огорнули безрадісні думки. Усім весна дарує радість і приносить подарунки. Ось тільки їй не придбала ніякого подарунка, забула весна про самотню хвору дівчинку. Однак на те вона й весна, щоб будити не лише сплячу природу, а й силу духу у хворому тілі. В душі ліричної героїні прокинулися надія, радість від весняної днини і сподівання на одужання. Вона зрозуміла, що і їй весна приготувала подарунок — можливо, ще більш знаковий, ніж іншим:
Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
Леся Українка з дитинства була сильною дівчинкою, здатною за до сили волі подолати сумні думки, пов'язані з хворобою. А весна лише до впоратися із сумним настроєм.
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.
Все життя талановитої поетеси було справжнім подвигом у подоланні власної недуги, яскравим злетом до високості, прагненням до здійснення мрій:
Хотіла б я піснею стати
У свою хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Вона навіть не підозрювала, що все її життя та її безсмертна поезія і справді стали піснею для України, для українського народу.