ВЫ МОЯ ПОСЛЕДНЯЯ НАДЕЖДА
«Так росла Докія: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини,— тільки співала іноді тихо, як знала, що її ніхто не чує, тихо та жалібно. Де вона тих пісень училася — бог її святий знає, а вміла багато — і все жалібні…
А як оце побачить кого, зараз і змовкне, і знову така, як і була: очі додолу, обличчя закам'яніє...
І так минали роки...
Минули — із маленької дівчинки виросла доросла дівчина. Та життя їй не перемінилося: так, як і попереду, била її мачуха і зневажав п'яний батько; як і попереду, не мала вона на вулиці подруг і була всім чужа, не маючи нікого до себе прихильного, та й сама не була вона ні до кого прихильна — зосталася вона "каторжною", як і була.
Ні, була й відміна.
Колись мов закам'янілий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднів. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї,— ні; відміну ту на обличчі зробила страшна невсипуща журба, що гнітила їй душу, розривала груди і, не мавши вже сили ховатися в серці, виявлялась і на обличчі. Ця журба обнімала її й тоді, як Докія була ще маленькою дівчинкою, але ж була не така дужа, та й упертість перемагала її.
Потім помалу-малу заворушились у дівчини в голові думки. Які? Про віщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як і про віщо вона дума: думається, та й годі. А думалося все саме смутне, саме невеселе, і ось, нарешті, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразніш од усіх одна думка: "За що мене так мучать?" А потім: "Хіба я гірша від інших?" І ці дві думки не
давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була іноді винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а іноді й надто. Вона не могла зрозуміти, що вона сама була винна, відіпхнувши від себе Христю тоді, як та на вулиці колись підійшла до неї…
Вона, кажу, не могла ще зрозуміти того, що в таких випадках сама іноді була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала від людей. І вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадісне, безлюбовне, за свої молоді літа, що марно гинули,— за все, за все. I люди були справді винні. Одні пекли її, мучили.— така була мачуха. Другі не хотіли зрозуміти її мук, а тільки глузували з неї (або їй так здавалося, що глузували),— такі були дівчата, парубки. І вона це все терпіла і не знала, чим пособити собі. І отоді прокинулась у неї в серці журба така страшна, сум такий великий, що він палив їй усі груди, не давав спокою ні вдень нi вночі.
Каторжна!..
А проте її серце не зле було, воно вміло любити і прихилятися до чужого горя.
Вона не дівувала так, як дівують інші дівчата».
Відповідь:
Літературна казка виникла за класицизму як «низький» розважальний жанр. Відомо, що в XVII—XVIII ст. казки були поширеною розвагою у європейської знаті та розігрувалися в придворних феєріях.
Літературна казка на території України спочатку була представлена авторськими переказами та інтерпретацією фольклорних сюжетів, стилізацією під народну казку, використанням народних мотивів тощо. Такі казки створювали зокрема письменники XIX ст.: Марко Вовчок, Степан Руданський, Іван Манчжури, Панас Мирний, Олена Пчілка, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинського. З часом українські, як і зарубужні, авторські казки відходять від фольклорних витоків, зображають у казковій формі злободенні питання, завуальовано критикують негативні суспільні явища.
Під час свята богів дякували за врожай і просили у них ще кращого врожаю в наступному році. Плели вінки, пекли калачі. Народний характер Свята врожаю виявився сильнішим часу: сьогодні Обжинки святкують в один з недільних днів вересня, відразу по закінченню жнив.