«Маруся» Григорій Квітка-Основ’яненко історія написання Джерела для написання повісті «Маруся» • Дійсність українського села ХVІІІ — початку ХІХ ст. • Народна творчість: українські балади, ліричні, весільні пісні, фольклорні мотиви (любові, розлуки, смерті закоханих). Від народної поезії — образність повісті, від казки й переказу — її розповідний стиль. • Герої твору «писані з натури без будь-якої прикраси і відтушовування». • Майстерність у виписуванні українських краєвидів у повісті. Історія створення повісті «Маруся» Повість надрукована повністю у 1834 році у книжці «Малоросійських повістей…». Вона стала першим і найпопулярнішим твором серед сентиментальних повістей Квітки. «Маруся» була написана як аргумент того, що українською мовою можна описати глибокий і складний світ людських почуттів і філософських переконань. Над текстом повісті письменник працював багато — як ні над одним зі своїх творів. Переробляв окремі місця, додавав чи змінював епізоди, портрети й пейзажі, шліфував мову. Дуже згодилися давні й нові записи прислів’їв, приказок, весільних пісень, похоронних голосінь. Надто хвилювався Григорій Федорович за долю своєї «Марусі», як її сприйме читач? Чи не знайдуться хулителі й недоброзичливці, які почнуть кепкування з нашої мови? Адже багато хто з «учених» та «освічених» вважав, що українською мовою крім лайки й жартів, нічого не можна створити. Та побоювання_автора були марні: повість справила велике враження на читача з народу і передової інтелігенції. Перекладена самим автором російською мовою і надрукована в журналі «Современник», вона і в Росії користувалася великою популярністю.
Повість «Вогник далеко в степу» — один із найяскравіших творів видатного українського письменника Григора Тютюнника. Зображені в ньому важкі для нашої Батьківщини роки передані реалістично та яскраво. Автор майстерно змальовує образи хлопців — учнів робітничого училища, майбутню надію народу. Мені дуже сподобався цей твір, а особливо його головний герой — Павло.
Незважаючи на молодий вік, хлопець вже знає, що таке відповідальність. Він рано втратив батька, який загинув на війні. Залишився підліток у напівзруйно-ваній бомбою хаті разом із дружиною батька, тіткою Ялосоветою. Він відчуває себе господарем, відповідальним за цю жінку, і навіть радить їй по дорослому: «Казав уже їй раз: ідіть заміж, а я й сам якось». Щоб якось до й, Павло йде до училища. Там він може опанувати професію, там годують і дають пайок, яким він радо ділиться із тіткою. Щирим є захоплення хлопця, коли його група змайструвала лопати першого сорту. І це лише після першого чотиригодинного практичного заняття: «Не буду розказувати, що з нами робилося... Ну, штовхали один одного в груди, легенько так, звісно, не боляче, ляскали долонями по плечах, сміялися...»
Незважаючи на важкі післявоєнний час, Павлу і його друзям, трьом Василям, було легко й весело долати лісовий шлях, ідучи до школи. Одного разу їм дуже захотілося скуштувати абрикос, що росли в саду діда Штокала. Але старий стеріг свій сад вдень і вночі. Герой ніколи не куштував таких плодів, бо ні в кого жа селі не росли абрикосові дерева. Разом з друзями •они вирішили залізти у сад. Я не вважаю це крадіжкою. У ті часи у хлопців було мало радощів. Хлопчача цікавість взяла своє: «О, якби тільки хто знав, яке то щастя — рвати абрикоси уночі при місяці! Нахилиш гілку, а вони тебе лагідненько по маківці — тук-тук-тук». Яким же було здивування «злочинців», коли сам Штокало пригостив їх солодкими абрикосами.
Але найбільше мене вразило, коли Павло і його друзі власноруч змайстрували огорожку на могилі загиблого солдата. І коли пішла чутка, що його мають переховати в братську могилу, вони прийняли рішення будь-що відстояти її: «Обступимо могилку, візьмемося за руки і скажемо: «Ні!.. Не дамо...»
Повість «Вогник далеко в степу» — один із найяскравіших творів видатного українського письменника Григора Тютюнника. Зображені в ньому важкі для нашої Батьківщини роки передані реалістично та яскраво. Автор майстерно змальовує образи хлопців — учнів робітничого училища, майбутню надію народу. Мені дуже сподобався цей твір, а особливо його головний герой — Павло.
Незважаючи на молодий вік, хлопець вже знає, що таке відповідальність. Він рано втратив батька, який загинув на війні. Залишився підліток у напівзруйно-ваній бомбою хаті разом із дружиною батька, тіткою Ялосоветою. Він відчуває себе господарем, відповідальним за цю жінку, і навіть радить їй по дорослому: «Казав уже їй раз: ідіть заміж, а я й сам якось». Щоб якось до й, Павло йде до училища. Там він може опанувати професію, там годують і дають пайок, яким він радо ділиться із тіткою. Щирим є захоплення хлопця, коли його група змайструвала лопати першого сорту. І це лише після першого чотиригодинного практичного заняття: «Не буду розказувати, що з нами робилося... Ну, штовхали один одного в груди, легенько так, звісно, не боляче, ляскали долонями по плечах, сміялися...»
Незважаючи на важкі післявоєнний час, Павлу і його друзям, трьом Василям, було легко й весело долати лісовий шлях, ідучи до школи. Одного разу їм дуже захотілося скуштувати абрикос, що росли в саду діда Штокала. Але старий стеріг свій сад вдень і вночі. Герой ніколи не куштував таких плодів, бо ні в кого жа селі не росли абрикосові дерева. Разом з друзями •они вирішили залізти у сад. Я не вважаю це крадіжкою. У ті часи у хлопців було мало радощів. Хлопчача цікавість взяла своє: «О, якби тільки хто знав, яке то щастя — рвати абрикоси уночі при місяці! Нахилиш гілку, а вони тебе лагідненько по маківці — тук-тук-тук». Яким же було здивування «злочинців», коли сам Штокало пригостив їх солодкими абрикосами.
Але найбільше мене вразило, коли Павло і його друзі власноруч змайстрували огорожку на могилі загиблого солдата. І коли пішла чутка, що його мають переховати в братську могилу, вони прийняли рішення будь-що відстояти її: «Обступимо могилку, візьмемося за руки і скажемо: «Ні!.. Не дамо...»
Объяснение: