У вірші «Всякому місту — звичай і права...» Г. Сковорода розмірковує над тим, що багато людей перебувають у полоні своїх згубних пристрастей, марно витрачають життя, обманюють інших, наживаються за їхній рахунок. У ліричного ж героя поезії є одна турбота, один клопіт -— як прожити життя чесно, по совісті. Але смерть нікого не пощадить — ні царя, ні мужика, і постати перед нею спокійно може лише той, у кого «совість, як чистий кришталь». Кожна строфа вірша закінчується однією думкою — про що має турбуватися людина. У творі багато перелічень, порівнянь, дотепних висловів, які характеризують марнославство людей. Цей вірш виконується як пісня, використаний І. Котляревським у п'єсі «Наталка Полтавка».
Г. С. Сковорода — видатний український філософ, просвітитель, письменник. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині в небагатій козацькій родині. Володів багатьма талантами — гарно співав, грав на багатьох музичних інструментах, створював музику до власних віршів, мав педагогічний дар, знав кілька іноземних мов.
Навчався у Києво-Могилянській академії, був співаком придворної капели в Петербурзі, виїжджав у складі російської місії за кордон і мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, знайомлячись із культурою народів цих країн.
Потім викладав поетику в Переяславському та Харківському колегіумах, був домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Не гнався за багатством і славою, до викладання підходив творчо, писав власні підручники, далекі від офіційних настанов, тому довго ніде не втримувався. Віддавав перевагу вільному, спокійному мандрівному життю, не обтяженому побутовими клопотами.
Написав збірки «Сад божественних пісень», «Байки харківські», кілька філософських трактатів і притч.
Із його життям пов'язано багато легенд і таємниці. Прагнув до самопізнання та самовдосконалення, висунув ідею «сродної праці». Помер у с. Іванівці на Харківщині (тепер с. Сковородинівка Золочівського району), там же й похований. На могилі — епітафія: «Світ ловив мене, та не впіймав».
Іван Якович був переконаний, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». Саме для цього творився й «Захар Беркут». Основна ідея повісті проста й вічна: як зберегти, втримати духовну, політичну та економічну свободу (тобто право вірити в те, що відроджує в народі життя; право заводити й обстоювати свій власний, вільний суспільний лад; право на землю і всі плоди власної праці, право на «своє добро») як кожної людини, так і громади загалом? Що для цього необхідно? Пошуки відповіді на це запитання і надихнули геніального письменника в роботі над повістю (Франко думкою переносився у прадавні, оповиті загадковим серпанком часи — ХІІІ століття, добу Червоної, Галицько-Волинської або Карпатської Руси, з очевидною насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина Великого Прасвіту Природи, що можуть з однаковим завзяттям схопитися у двобої з гігантським ведмедем та з іноземними загарбниками — монголами, боронячи свою свободу).
Декілька слів про творчу історію «Захара Беркута». 1882 року львівський журнал «Зоря» оголосив конкурс на кращу повість. Слід зауважити, що головним редактором цього видання був на той час гімназіальний «професор» (сучасною мовою — просто вчитель) О.Партицький, чиї політичні та естетичні вподобання багато в чому не збігалися із Франковими. І все ж таки Іван Якович вирішив узяти участь у влаштованому «Зорею» конкурсі. По-перше, успіх давав змогу бодай якоюсь мірою пом’якшити матеріальну скруту, котра дошкуляла письменнику, до того ж, ще й переслідуваному імперською австро-угорською поліцією, адже жив він на ту пору в рідному селі Нагуєвичах під наглядом жандарма, як сам писав про себе, «рубав січку і коні пас», будучи цілком позбавленим і доступу до бібліотек, і будь-якого літературного товариства. (Якщо вітчим не відмовляв у шматку хліба, то про одяг і взуття треба було вже дбати самому. «Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають. Впрочім, надворі сльота, погань перервала польову роботу. Сніг присипав був і отаву, і бульбу, і ярину на городі — басоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі» — цей уривок з листа, написаного Франком восени 1882 року, дає певне уявлення про життя поета в ті дні.) А по-друге, Франко вже мав творчий задум — те зернятко, з якого потім виросла повість «Захар Беркут». Ще в травні 1882 року в листі до свого товариша І. Белея він зізнавався: «Думка в мене була — написати повість по-німецьки... історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?» На це питання відповів сам автор. Повість Франко написав восени 1882 року, протягом зовсім короткого часу; цей твір, надрукований у журналі «Зоря» (1883 рік, № 7-15; у травні 1883 року письменник здобув за «Захара Беркута» премію на оголошеному «Зорею» конкурсі), по праву став одним з найпопулярніших в українській літературі.
Опрацьовуючи «Захара Беркута», Франко брав до уваги також і вершинні здобутки європейської літератури. Про це свідчить уривок з його листа до друга й однодумця Михайла Павлика від 12 листопада 1882 року: «Я пишу повість історичну, з ХІІІ віку (напад монголів) і ідеальну (по поніманію характерів), хоч реальну по методі писання, так, як і Флоберова «Salambo», в котрій стараюсь, на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя, показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і в кінці з руйнуючою силою монголів». Отаким був первісний «макет» твору. Як він утілювався в життя?
Таких облич у повісті багато: і пихатий, гордовитий, заможний боярин Тугар Вовк (із розвитком сюжету він стає зрадником, зі «слуги князя» Данила Романовича Галицького перетворюється на мерзенного слугу монгольських загарбників, які 1241 року, весною, вдираються на терени Галицько-Волинського князівства), і безстрашний воїн Максим Беркут, чия рука не схибить і перед лютим ведмедем, що стоїть на відстані лічених метрів і вже готовий іти в атаку, і хоробра та чарівна донька боярина Вовка — Мирослава, і десятки інших. Проте найбільше увагу приділено, звісно, героєві, ім’ям якого і названо повість.
Захар Беркут, дід близько 90 років, високий на зріст, «строгий ліцем» (чимось дуже нагадує біблійного Мойсея, до образу котрого через 22 роки звернеться Франко!),
Г. С. Сковорода — видатний український філософ, просвітитель, письменник. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині в небагатій козацькій родині. Володів багатьма талантами — гарно співав, грав на багатьох музичних інструментах, створював музику до власних віршів, мав педагогічний дар, знав кілька іноземних мов.
Навчався у Києво-Могилянській академії, був співаком придворної капели в Петербурзі, виїжджав у складі російської місії за кордон і мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, знайомлячись із культурою народів цих країн.
Потім викладав поетику в Переяславському та Харківському колегіумах, був домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Не гнався за багатством і славою, до викладання підходив творчо, писав власні підручники, далекі від офіційних настанов, тому довго ніде не втримувався. Віддавав перевагу вільному, спокійному мандрівному життю, не обтяженому побутовими клопотами.
Написав збірки «Сад божественних пісень», «Байки харківські», кілька філософських трактатів і притч.
Із його життям пов'язано багато легенд і таємниці. Прагнув до самопізнання та самовдосконалення, висунув ідею «сродної праці». Помер у с. Іванівці на Харківщині (тепер с. Сковородинівка Золочівського району), там же й похований. На могилі — епітафія: «Світ ловив мене, та не впіймав».
Іван Якович був переконаний, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». Саме для цього творився й «Захар Беркут». Основна ідея повісті проста й вічна: як зберегти, втримати духовну, політичну та економічну свободу (тобто право вірити в те, що відроджує в народі життя; право заводити й обстоювати свій власний, вільний суспільний лад; право на землю і всі плоди власної праці, право на «своє добро») як кожної людини, так і громади загалом? Що для цього необхідно? Пошуки відповіді на це запитання і надихнули геніального письменника в роботі над повістю (Франко думкою переносився у прадавні, оповиті загадковим серпанком часи — ХІІІ століття, добу Червоної, Галицько-Волинської або Карпатської Руси, з очевидною насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина Великого Прасвіту Природи, що можуть з однаковим завзяттям схопитися у двобої з гігантським ведмедем та з іноземними загарбниками — монголами, боронячи свою свободу).
Декілька слів про творчу історію «Захара Беркута». 1882 року львівський журнал «Зоря» оголосив конкурс на кращу повість. Слід зауважити, що головним редактором цього видання був на той час гімназіальний «професор» (сучасною мовою — просто вчитель) О.Партицький, чиї політичні та естетичні вподобання багато в чому не збігалися із Франковими. І все ж таки Іван Якович вирішив узяти участь у влаштованому «Зорею» конкурсі. По-перше, успіх давав змогу бодай якоюсь мірою пом’якшити матеріальну скруту, котра дошкуляла письменнику, до того ж, ще й переслідуваному імперською австро-угорською поліцією, адже жив він на ту пору в рідному селі Нагуєвичах під наглядом жандарма, як сам писав про себе, «рубав січку і коні пас», будучи цілком позбавленим і доступу до бібліотек, і будь-якого літературного товариства. (Якщо вітчим не відмовляв у шматку хліба, то про одяг і взуття треба було вже дбати самому. «Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають. Впрочім, надворі сльота, погань перервала польову роботу. Сніг присипав був і отаву, і бульбу, і ярину на городі — басоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі» — цей уривок з листа, написаного Франком восени 1882 року, дає певне уявлення про життя поета в ті дні.) А по-друге, Франко вже мав творчий задум — те зернятко, з якого потім виросла повість «Захар Беркут». Ще в травні 1882 року в листі до свого товариша І. Белея він зізнавався: «Думка в мене була — написати повість по-німецьки... історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?» На це питання відповів сам автор. Повість Франко написав восени 1882 року, протягом зовсім короткого часу; цей твір, надрукований у журналі «Зоря» (1883 рік, № 7-15; у травні 1883 року письменник здобув за «Захара Беркута» премію на оголошеному «Зорею» конкурсі), по праву став одним з найпопулярніших в українській літературі.
Опрацьовуючи «Захара Беркута», Франко брав до уваги також і вершинні здобутки європейської літератури. Про це свідчить уривок з його листа до друга й однодумця Михайла Павлика від 12 листопада 1882 року: «Я пишу повість історичну, з ХІІІ віку (напад монголів) і ідеальну (по поніманію характерів), хоч реальну по методі писання, так, як і Флоберова «Salambo», в котрій стараюсь, на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя, показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і в кінці з руйнуючою силою монголів». Отаким був первісний «макет» твору. Як він утілювався в життя?
Таких облич у повісті багато: і пихатий, гордовитий, заможний боярин Тугар Вовк (із розвитком сюжету він стає зрадником, зі «слуги князя» Данила Романовича Галицького перетворюється на мерзенного слугу монгольських загарбників, які 1241 року, весною, вдираються на терени Галицько-Волинського князівства), і безстрашний воїн Максим Беркут, чия рука не схибить і перед лютим ведмедем, що стоїть на відстані лічених метрів і вже готовий іти в атаку, і хоробра та чарівна донька боярина Вовка — Мирослава, і десятки інших. Проте найбільше увагу приділено, звісно, героєві, ім’ям якого і названо повість.
Захар Беркут, дід близько 90 років, високий на зріст, «строгий ліцем» (чимось дуже нагадує біблійного Мойсея, до образу котрого через 22 роки звернеться Франко!),
Объяснение: