Найулюбленіший еллінський герой Геракл був сином Зевса та земної жінки Алкмени. Йому присвячено безліч літературних творів, скульптур, картин, що належать уславленим митцям усього світу. І нині створюються мультиплікаційні фільми та комп'ютерні ігри про подвиги Геракла (Геркулеса, як його називали римляни).
Насправді його звали Алкідом («сильним»). Ім'я Геракл він отримав через ненависть до нього дружини Зевса — Гери. В дослівному перекладі слово «геракл» означає «уславлений Герою», або «завдяки Гері». Це протиріччя помічали вже давні греки. Але так воно й було — Гера, ненавидячи Геракла, ставила на його шляху всілякі перешкоди, чим сприяла тому, що герой, долаючи їх, щораз більше прославлявся.
Зевс із нетерпінням чекав на народження Геракла, який мав до олімпійцям перемогти у війні з гігантами. Він знав наперед, що його син стане неперевершеним еллінським героєм. Та не так гадала Гера. У день, коли повинен був народитися Геракл, Зевс перед богами-олімпійцями став похвалятися тим, що малюк з його нащадків, який у цей день з'явиться на світ, буде володарем Мікен. Однак хитра Гера вдала, що не вірить у похваляння чоловіка і при свідках попросила Зевса поклястися незламною клятвою богів, що саме так і буде. А Зевс, не помітивши підступу, таку клятву дав. Тоді Гера затримала пологи Алкмени і прискорила народження Еврисфея, сина цариці Мікен, який дійсно доводився Зевсові нащадком — правда, правнуком, а не сином, як Геракл. Аж тоді Зевс збагнув, як його ошукано, та було вже пізно — клятву не можна було порушувати. Так володарем Мікен став хирлявий і боягузливий Еврисфей, а Геракл ще й повинен був йому служити. Та Гері й цього було мало — вона задумала вбити хлопчика ще маленьким, пославши до нього в колиску двох величезних отруйних змій. Проте немовля мало таку надзвичайну силу, що своїми маленькими рученятами вмить задушило гадів. Так Геракл ще дитиною став змієборцем.
Із Гераклом пов'язаний цікавий еллінський міф про виникнення сузір'я, яке ми називаємо Чумацьким (або Молочним) Шляхом. Зевс, ще до народження Геракла, мріяв зробити сина безсмертним. Однак для цього той мав не лише бути сином бога, а й хоча б раз напитися молока богині. Тому хтось з олімпійців хитро підсунув немовля в ліжко до Гери вночі, коли та спала, щоб воно, не розбудивши богиню, напилося її молока. Але малий пустун почав смоктати з такою силою, що Гера спросоння різко відштовхнула його від себе, а її молоко забризкало небосхил. Так і виникла наша Галактика — Молочний Шлях, яку росіяни називають «Млечным Путем», а англійці — «Milky way». Та й саме слово «галактика» походить від грецького «gаІакtікоs» — «молочний».
Виховував Геракла мудрий кентавр (міфічна істота, нижня частина тіла в попрямував далі. Він перейшов через Рифейські гори (Урал) і потрапив до країни гіпербореїв. Там стояв титан Атлант, батько тих самих Гесперид, які стерегли яблука, потрібні Гераклові. Як ви вже знаєте, за участь у титаномахії Атлант був покараний: мусив тримати на плечах величезний важкий небосхил. Від неймовірного напруження його ступні вгрузли в матір-Землю. За порадою мудрого Прометея, Геракл запропонував Атлантові трохи потримати замість нього небо, а тим часом той перепочине і принесе яблука Гесперид. Атлант приніс яблука, але сказав Гераклові, що віддасть їх Еврисфеєві сам, а Геракл нехай потримає небо замість нього. Звичайно, такого напруження герой довго б не витримав, адже він не мав сили титана. І Геракл схитрував: він неначе погодився із пропозицією Атланта, але попросив того трохи потримати небо на плечах, поки Геракл підмостить собі на голову подушку, а то, мовляв, тверде небо віддавило йому плечі й голову. Простакуватий титан погодився і знову взяв небосхил на свої плечі. А Геракл схопив три яблука Гесперид і помчав до Еврисфея. Той отримав яблука, але так розлютився черговою перемогою Геракла, що кинув їх героєві. Згодом Афіна повернула яблука Гесперидам.
І останнім, дванадцятим, подвигом Геракла була небезпечна мандрівка до Аїду за страшним сторожем підземного царства — триголовим псом Кербером. Знову Еврисфей послав Геракла на вірну смерть, адже з Аїду не повертався ніхто. Бог Аїд дозволив йому забрати потвору, але за однієї умови — не використовувати зброї, подолати його голіруч. А це було неможливо, адже Кербер був триголовою потворою, мав тулуб, усіяний зміїними головами, та ще й драконячий хвіст. Проте Геракл ледь не задушив Кербера, потім узяв його на повід і відвів до Еврисфея. Той і так був боягузливим, побачивши ж цю потвору, взагалі онімів і лише замахав до Геракла руками: мовляв, негайно відведи це страхіття назад до Аїду, я тобі зараховую всі подвиги і відтепер ти можеш бути вільним. Геракл відпустив Кербера, і той одним стрибком повернувся до Аїду. Так закінчилася служба Геракла в Еврисфея.
Думки людей на цю тему дуже різняться. Один думає, що краще тихо жити, легко піддаватися труднощам, не шукати зайвих пригод чи проблем, не ризикувати, інший же вважає, що лише рішучість, мужність до провести буття якнайкраще. На мою думку, сміливі люди завжди будуть мати щастя: треба боротися за своє майбутнє, шукати цікавих пригод, знайомитися з новими людьми, тоді життя буде різнобарвним і захопливим.
Яскравим прикладом сміливих вчинків людей є пригодницький роман видатного українського письменника Івана Багряного «Тигролови». У своєму творі автор зображує трагічну долю людини-особистості в радянському тоталітарному режимі. Багряний доводить, що добро завжди переможе зло, головне — бути сміливим!
Коли я читаю роман, мене вражає те, що Григорій Многогрішний, головний герой, має тяжкі випробування, непросту життєву дорогу. Шукаючи будь-який вихід, знесилений, зібравши останні сили, він все ж таки тікає із «залізного дракона». Випробування мали б закінчитися, коли чоловік покинув ешелон смерті, та раптом Многогрішний чує крики людини й намагається йти на до не знаючи, що його чекає... Чоловік знаходить у собі останні сили, кидається на ведмедя з ножем і рятує дівчину. Сміливість, мужність, рішучість заслуговують на щастя!
Григорій вижив, а реабілітуватися йому допомагала родина Сірків. Наталка, дівчина, котру врятував Многогрішний, була звичайною дівчиною, та сильна любов до її рятівника зробило її більш ніжною, жіночною, красивою. Молоді люди покохали одне одного, батьки благословили їх. Наталка вимушена тікати разом з Григорієм. Дівчина не знає, що її чекає, та вона залишає батьків, Батьківщину й прямує з коханим. Батьки змушені відпустити доньку в невідомі місця, адже розуміють, що тепер вона буде щаслива лише з Григорієм. Самі Сірки в 1887 році змушені були тікати й шукати нове місце для життя: «У сміливих щастя завжди є! От хоч би ми. Приїхали сюди... Боже! Яка страшна і дика пуща була! І нудьга смертельна. І лихо скрізь навколо, і злидні, і смерть. Чужа чужина... А бач, оббулися! І дивись — зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили. І звикли, полюбили. Спочатку ми поселилися в селі, тепер це містечко Києвом зветься. Хати білили, як на Україні. З нас тут за це сміялися, що от, мовляв, скільки лісу, а «хохли» хати з глини ліплять та білять. Колись до революції здорово жили тут наші люди. Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. А народ наш роботящий. То й ми жили колись».
Пара кидає виклик долі: Наталка й Григорій дивовижно переходять кордон країни й нарешті опиняються в безпечному місці. Тут вони дають волю своїм почуттям: «Дуріли обоє, опиваючись тим щастям до нестями». Отже, Сірчиха мала рацію: «Сміливі завжди мають щастя». Я впевнена, Григорій та Наталка змогли зберегти своє щире й взаємне кохання. Думаю, що їхнє подальше життя було наповненим радісних моментів
Насправді його звали Алкідом («сильним»). Ім'я Геракл він отримав через ненависть до нього дружини Зевса — Гери. В дослівному перекладі слово «геракл» означає «уславлений Герою», або «завдяки Гері». Це протиріччя помічали вже давні греки. Але так воно й було — Гера, ненавидячи Геракла, ставила на його шляху всілякі перешкоди, чим сприяла тому, що герой, долаючи їх, щораз більше прославлявся.
Зевс із нетерпінням чекав на народження Геракла, який мав до олімпійцям перемогти у війні з гігантами. Він знав наперед, що його син стане неперевершеним еллінським героєм. Та не так гадала Гера. У день, коли повинен був народитися Геракл, Зевс перед богами-олімпійцями став похвалятися тим, що малюк з його нащадків, який у цей день з'явиться на світ, буде володарем Мікен. Однак хитра Гера вдала, що не вірить у похваляння чоловіка і при свідках попросила Зевса поклястися незламною клятвою богів, що саме так і буде. А Зевс, не помітивши підступу, таку клятву дав. Тоді Гера затримала пологи Алкмени і прискорила народження Еврисфея, сина цариці Мікен, який дійсно доводився Зевсові нащадком — правда, правнуком, а не сином, як Геракл. Аж тоді Зевс збагнув, як його ошукано, та було вже пізно — клятву не можна було порушувати. Так володарем Мікен став хирлявий і боягузливий Еврисфей, а Геракл ще й повинен був йому служити. Та Гері й цього було мало — вона задумала вбити хлопчика ще маленьким, пославши до нього в колиску двох величезних отруйних змій. Проте немовля мало таку надзвичайну силу, що своїми маленькими рученятами вмить задушило гадів. Так Геракл ще дитиною став змієборцем.
Із Гераклом пов'язаний цікавий еллінський міф про виникнення сузір'я, яке ми називаємо Чумацьким (або Молочним) Шляхом. Зевс, ще до народження Геракла, мріяв зробити сина безсмертним. Однак для цього той мав не лише бути сином бога, а й хоча б раз напитися молока богині. Тому хтось з олімпійців хитро підсунув немовля в ліжко до Гери вночі, коли та спала, щоб воно, не розбудивши богиню, напилося її молока. Але малий пустун почав смоктати з такою силою, що Гера спросоння різко відштовхнула його від себе, а її молоко забризкало небосхил. Так і виникла наша Галактика — Молочний Шлях, яку росіяни називають «Млечным Путем», а англійці — «Milky way». Та й саме слово «галактика» походить від грецького «gаІакtікоs» — «молочний».
Виховував Геракла мудрий кентавр (міфічна істота, нижня частина тіла в попрямував далі. Він перейшов через Рифейські гори (Урал) і потрапив до країни гіпербореїв. Там стояв титан Атлант, батько тих самих Гесперид, які стерегли яблука, потрібні Гераклові. Як ви вже знаєте, за участь у титаномахії Атлант був покараний: мусив тримати на плечах величезний важкий небосхил. Від неймовірного напруження його ступні вгрузли в матір-Землю. За порадою мудрого Прометея, Геракл запропонував Атлантові трохи потримати замість нього небо, а тим часом той перепочине і принесе яблука Гесперид. Атлант приніс яблука, але сказав Гераклові, що віддасть їх Еврисфеєві сам, а Геракл нехай потримає небо замість нього. Звичайно, такого напруження герой довго б не витримав, адже він не мав сили титана. І Геракл схитрував: він неначе погодився із пропозицією Атланта, але попросив того трохи потримати небо на плечах, поки Геракл підмостить собі на голову подушку, а то, мовляв, тверде небо віддавило йому плечі й голову. Простакуватий титан погодився і знову взяв небосхил на свої плечі. А Геракл схопив три яблука Гесперид і помчав до Еврисфея. Той отримав яблука, але так розлютився черговою перемогою Геракла, що кинув їх героєві. Згодом Афіна повернула яблука Гесперидам.
І останнім, дванадцятим, подвигом Геракла була небезпечна мандрівка до Аїду за страшним сторожем підземного царства — триголовим псом Кербером. Знову Еврисфей послав Геракла на вірну смерть, адже з Аїду не повертався ніхто. Бог Аїд дозволив йому забрати потвору, але за однієї умови — не використовувати зброї, подолати його голіруч. А це було неможливо, адже Кербер був триголовою потворою, мав тулуб, усіяний зміїними головами, та ще й драконячий хвіст. Проте Геракл ледь не задушив Кербера, потім узяв його на повід і відвів до Еврисфея. Той і так був боягузливим, побачивши ж цю потвору, взагалі онімів і лише замахав до Геракла руками: мовляв, негайно відведи це страхіття назад до Аїду, я тобі зараховую всі подвиги і відтепер ти можеш бути вільним. Геракл відпустив Кербера, і той одним стрибком повернувся до Аїду. Так закінчилася служба Геракла в Еврисфея.
Думки людей на цю тему дуже різняться. Один думає, що краще тихо жити, легко піддаватися труднощам, не шукати зайвих пригод чи проблем, не ризикувати, інший же вважає, що лише рішучість, мужність до провести буття якнайкраще. На мою думку, сміливі люди завжди будуть мати щастя: треба боротися за своє майбутнє, шукати цікавих пригод, знайомитися з новими людьми, тоді життя буде різнобарвним і захопливим.
Яскравим прикладом сміливих вчинків людей є пригодницький роман видатного українського письменника Івана Багряного «Тигролови». У своєму творі автор зображує трагічну долю людини-особистості в радянському тоталітарному режимі. Багряний доводить, що добро завжди переможе зло, головне — бути сміливим!
Коли я читаю роман, мене вражає те, що Григорій Многогрішний, головний герой, має тяжкі випробування, непросту життєву дорогу. Шукаючи будь-який вихід, знесилений, зібравши останні сили, він все ж таки тікає із «залізного дракона». Випробування мали б закінчитися, коли чоловік покинув ешелон смерті, та раптом Многогрішний чує крики людини й намагається йти на до не знаючи, що його чекає... Чоловік знаходить у собі останні сили, кидається на ведмедя з ножем і рятує дівчину. Сміливість, мужність, рішучість заслуговують на щастя!
Григорій вижив, а реабілітуватися йому допомагала родина Сірків. Наталка, дівчина, котру врятував Многогрішний, була звичайною дівчиною, та сильна любов до її рятівника зробило її більш ніжною, жіночною, красивою. Молоді люди покохали одне одного, батьки благословили їх. Наталка вимушена тікати разом з Григорієм. Дівчина не знає, що її чекає, та вона залишає батьків, Батьківщину й прямує з коханим. Батьки змушені відпустити доньку в невідомі місця, адже розуміють, що тепер вона буде щаслива лише з Григорієм. Самі Сірки в 1887 році змушені були тікати й шукати нове місце для життя: «У сміливих щастя завжди є! От хоч би ми. Приїхали сюди... Боже! Яка страшна і дика пуща була! І нудьга смертельна. І лихо скрізь навколо, і злидні, і смерть. Чужа чужина... А бач, оббулися! І дивись — зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили. І звикли, полюбили. Спочатку ми поселилися в селі, тепер це містечко Києвом зветься. Хати білили, як на Україні. З нас тут за це сміялися, що от, мовляв, скільки лісу, а «хохли» хати з глини ліплять та білять. Колись до революції здорово жили тут наші люди. Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. А народ наш роботящий. То й ми жили колись».
Пара кидає виклик долі: Наталка й Григорій дивовижно переходять кордон країни й нарешті опиняються в безпечному місці. Тут вони дають волю своїм почуттям: «Дуріли обоє, опиваючись тим щастям до нестями». Отже, Сірчиха мала рацію: «Сміливі завжди мають щастя». Я впевнена, Григорій та Наталка змогли зберегти своє щире й взаємне кохання. Думаю, що їхнє подальше життя було наповненим радісних моментів