Яка річка згадуеться у поезії блакитна троянда,леся українка

Тіні забутих предків” М. Коцюбинського — один з най-поетичніших творів української літератури. Основою її став фольклор Гуцульщини, закарпатської частини України. Під час написання повісті Гуцульщина вже декілька століть були відірвана від України, там сформувався окремий діалект, своєрідні обряди, свій побут та традиції. Коцюбинський відкрин цей самородок для всієї країни, підкресливши у назві, що герої — це наші спільні предки, хоч і забуті нині.Герої повісті — Іван та Марічка, діти ворогуючих родів. Марічка на початку повісті — маленька дівчинка, що ласкою та добротою розтопила лід ворожості малого Іванка. Тендітна та довірлива, вона запала хлопчикові в душу. Марічка співає, обзиваючись співанками на гру Іванкової сопілки “як самичка до дикого голуба”. Ліс бринить її піснями, наче вона їх засіває.Іван — дев’ятнадцята дитина у родині — ріс, сприймаючи світ як казку, і казка відкривається йому. Уже в сім років він може розшукати помічне зілля, порозумітися із лісовим народом. Нерозривний зв’язок з природою, осмисленою у дусі гуцульської казки, зближує Івана та Марічку. Кохання народжується, росте разом з малими. З тринадцяти років Марічка віддається Іванові, радісно вірячи у вічність кохання.Але судилося інакше. Батько Івана гине, хлопець змушений іти у найми, лишаючи кохану. А коли повертається, живою вже її не застає: Марічка загинула у повінь. Іван не вірить, кидається її розшукувати, бачить тіло і ледве не втрачає розум. На шість років Іван зникає з очей односельців, шість років його душа намагається одужати. Іван таки повертається, намагається жити, як усі, одружується, господарює та зламати себе не може. Цільна натура не розуміє компромісного існування, кохання до першої і єдиної дівчини перемагає. Туга та сум тьмарять розум, відвертають Івана від людей, від жінки, приводять до загибелі.Твір Коцюбинського проникнутий своєрідною поезією Карпат, унікальним фольклором, фантастичною природою і своєрідним сприйняттям життя. Образи Івана і Марічки|ніі ічніші за шекспірівських Ромео та Джульєтту. Веронські коханці гинуть випадково, а гуцульські юнак та дівчина приречені долею, бо їх кохання надто повне, самодостатнє, воно більше за життя. Розлучає їх та сама казка, що звела: Марічку зносить ріка, а Івана занапащає нявка, що прийняла образ Марічки

Часто ми можемо почути від дорослих, в телепрограмах, прочитати десь в книзі чи іншому інформаційному джерелі, що всім потрібно творити добро. Але багато хто розчарувався в необхідності творити добро, адже з екранів телевізора, з реальних життєвих ситуацій ми можемо побачити, що воно, на жаль, не завжди повертається до тебе тим самим. Так чому ж все-таки треба робити добрі справи? В першу чергу – для себе. Хіба вам не буде приємно, коли людина, якій ви до скаже вам елементарне “дякую”? Творити добро – це моральна потреба будь-якої людини. Адже від чиєїсь посмішки, подяки одразу краще стане на душіАле це не найголовніше, не потрібно корисливо робити добро, робіть це не заради подяки, а просто для того, щоб щиро до людині, і вам самим від цього стане краще.

Робити добро – це просто. Не потрібно боятись подати комусь руку до Для цього не потрібно здійснювати героїчні вчинки, воно проявляється в буденних речах – до бабусі перейти дорогу чи віднести важку сумку, дати їжі бездомній тварині та багато інших повсякденних речах. І той, хто навчиться робити добро просто по волі своєї душі, не чекаючи щось натомість, стане дійсно щасливою, благородною людиною.

Подробнее - на -