Страшене оповідання Хвильового описує, як розірвав свою душу чекіст. Він весь останній час гаряче бажав стати людиної з холодним чітким разумом, але став назавжди лише мертвим. Він так радів, що зустрів на своєму шляху доктора, що той наприкінці цієї жахливої історії дав йому можливість скласти останній іспити на вірність. Головному герою треба було обрати між "я-чекіст" і "я-людина". Борячись за свої переконання, зміг розтріляти свою матір, яку не тільки любив, але й потребував більш за все. Вони були так близькі. Ще донедавно він клав її голову собі на груди, а вже сьогодні він віддав їй останній знак своєї любові- вбив сам, обіймаючи в останніх синових обіймах. Як не страшно це казати, але в цьому проявилася його любов, його біль і відчай. Можливо, недарма автор часто згадує образ Марії Діви, бо як вона віддала сина на смерть заради віри, так і син віддав мати заради своїх переконань у справедливість і перемогу тих, хто стали для нього богами.
Якщо він і залишиться живим, то гадаю, що життя для нього все одне скінчилося там на мертвому полі, серед мертвих монашок, поряд з покладеним ніжно тілом відданої на смерть матері.
Хуха-Моховинка була лісовою, боровинкою Хухою. У старому бору спонвіку жив увесь її рід. Вона була наймолодшою серед Хух. Пухнаста, як мох, тільце врите довгою вовничкою, тільки мордочка, як садова квіточка, та лапки, рожеві зісподу, були голенькі. Колір вовнички мінявся від того, біля чого вона з’являлася. Моховинку дуже любили в родині, і -не тільки за те, що наймолодша, а й за те, що була добра, лагідна, слухняна і роботяща. Моховинка сама зробила собі хатинку між корінням великої сосни: позатуляла всі дірки та щілини сосновими галузками і м’яким зеленим мохом.
Страшене оповідання Хвильового описує, як розірвав свою душу чекіст. Він весь останній час гаряче бажав стати людиної з холодним чітким разумом, але став назавжди лише мертвим. Він так радів, що зустрів на своєму шляху доктора, що той наприкінці цієї жахливої історії дав йому можливість скласти останній іспити на вірність. Головному герою треба було обрати між "я-чекіст" і "я-людина". Борячись за свої переконання, зміг розтріляти свою матір, яку не тільки любив, але й потребував більш за все. Вони були так близькі. Ще донедавно він клав її голову собі на груди, а вже сьогодні він віддав їй останній знак своєї любові- вбив сам, обіймаючи в останніх синових обіймах. Як не страшно це казати, але в цьому проявилася його любов, його біль і відчай. Можливо, недарма автор часто згадує образ Марії Діви, бо як вона віддала сина на смерть заради віри, так і син віддав мати заради своїх переконань у справедливість і перемогу тих, хто стали для нього богами.
Якщо він і залишиться живим, то гадаю, що життя для нього все одне скінчилося там на мертвому полі, серед мертвих монашок, поряд з покладеним ніжно тілом відданої на смерть матері.
Хуха-Моховинка була лісовою, боровинкою Хухою. У старому бору спонвіку жив увесь її рід. Вона була наймолодшою серед Хух. Пухнаста, як мох, тільце врите довгою вовничкою, тільки мордочка, як садова квіточка, та лапки, рожеві зісподу, були голенькі. Колір вовнички мінявся від того, біля чого вона з’являлася. Моховинку дуже любили в родині, і -не тільки за те, що наймолодша, а й за те, що була добра, лагідна, слухняна і роботяща. Моховинка сама зробила собі хатинку між корінням великої сосни: позатуляла всі дірки та щілини сосновими галузками і м’яким зеленим мохом.