Який епізод не відповідає змісту твору "по дорозі в казку"? А - Герой веде с собою, веде у світлі часи та щасливу краЇну загального щастя, же немає голоду й холоду, де люди добре ставляться один до одного й живуть у статк
Б - Вони їдуть дуже довго, долаючи на своєму шляху безліч перешкод.
В - Люди звинувачують у всіх своїх стражданням того, кто вів їх до щасливого життя.
Г - Перед смертю герою усе-таки щастить побачити з узлісся країну своєї мрії
Д - Мешканець казки пояснює герою що казка - для всіх.
(ов)
Нещодавно я прочитала захоплюючу повiсть по дружбу хлопчика Сашка з вовком. Зі справжнім вовком Сіроманцем.
Автор любить природу. У творi вiн точно передає образи усіх героїв. Можливо, в образі Сашка він описував себе у дитинстві. Коли ми читаемо, то переживаємо разом з героями.
Хоч вовк був старим та сліпим, після зустрічі з Чепіжним, почалося справжнє полювання на Сіроманця. Тільки тоді, коли людина живе в
гармонії з природою, вона відповідає взаємністю. Хлопчик сміливий, бо знає: тварини відчувають добрих та злих людей, тому ставляться до них по-різному. Сподобалось мені те, що в творі Сашко не боїться Чепіжного, відстоює свою думку, говорить йому правду. Він також співчуває сліпому Сіроманцю. Навіть відправився в далеку дорогу, бо мав надію та прагнув вилікувати зір вовка. Хлопчик щасливий, що люди верталися з ловів ні з чим, бо тварина врятувалася втечею.
Мене вразила відданість Сіроманця, адже він сам повернувся до Сашка, ïхня чудова та незвичайна дружба.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза