За що Тарас Шевченко картає священнослужбовців і чому показує церкву знаряддям досягнення кривавої мети царя Миколи І

Нічого в світі немає кращого, чарівнішого, ніж кохання! Людське, справжнє, чисте кохання, яке то віддається болем у серці, то нагадує чарівну квітку, що п'янить своїми пахощами. Видатні українські поети-лірики Д. Павличко, В. Сосюра, Ліна Костенко та інші дуже часто звертаються до цієї теми, адже кохання — це все: радощі та смуток, відчай і сподівання. А вірші цих поетів — справжній гімн цьому найдивовижнішому з почуттів...
Воно приходить, коли у шаленому галопі час раптом зупиняється, коли терези почуттів миттєво виходять з рівноваги і починають швидко-швидко коливатись в очікуванні незнаного, коли в калюжах життя відбиваються промені невловимої, трепетної радості. Воно приходить, коли однієї неповторної миті тернисті стежки двох перетинаються і зливаються воєдино. Воно — це кохання...
Інтимна лірика відомого українського поета Василя Симоненка стала найпотужнішим крилом його поезії. "Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав..." — це твердження поета є ніби прологом до створеного ним романтично-піднесеного у своїй чистоті та звабі образу коханої. Лише кількома штрихами він малює портрет тієї, що запалила серце юнака: "лобик... упертий і смішний", "біле волосся, сірі очі і каре пальто", "під віями, абажурами, блищить очей овал", "милі, теплі руки". Підкреслювана поетом "прозорість" і чистота коханої лежать в основі обожнювання дівчини, жінки, матері. Про це В. Симоненко говорить у своїй поезії "Мені здавалась пошлою й бридкою...", говорить стримано, але надзвичайно вражаюче, бо у простій за своєю довершеністю формі криються глибокі почуття.
Кохання для поета — це не просто почуття, що облагороджує душу, а основа змістовного життя. Тому поривання до романтичного ідеалу завжди першорядні у поезії В. Симоненка ("Вона прийшла...", "Є в коханні і будні, і свята..."). Так, в останньому вірші розкриття найпотаємніших людських почуттів поєднується з філософськими роздумами про сенс життя. Незважаючи ні на що, поет певен: якщо любов справжня, то
...жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб'язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Між закоханими є те, що вище за дріб'язковість, принциповість, егоїзм. Є любов, яка розставить усе на місця, розсудить краще, ніж будь-який суддя.
Але кохання несе не лише радощі. Воно несе і муки, і страждання, бо буває нерозділеним, болючим, зрадливим. Симоненко, мабуть, відчув це на собі, тому й з'явилися вірші "Люсі", "Ти байдужа, як мертве місто". Але, що б там не було, треба чекати на єдину, велику, вірну любов — вона неодмінно прийде. Ліричний герой поезії "Буду тебе ждати там, де вишня біла..." теж сподівається на це, бо зізнається:
...не тебе я жду,
Жду свого кохання в білому саду.
Мені особливо запам'ятався вірш "Вона прийшла...", в якому до ліричного героя несподівано прийшла любов. Під впливом чарів кохання міняється його внутрішній світ, і все довкола теж стає привабливішим і кращим. Душа закоханого співає солов'ями, вона тягнеться за чудовим покликом:
Прийшла любов непрохана й неждана,
Ну як мені за нею не піти?
Ліричний герой створив для себе образ коханої, далекий від чогось конкретного, реального, кохана з'явилась автору тільки в романтичних маревах:
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих слів.
Василь Симоненко виспівав свою "вічну" тему ніби одним подихом, вклавши в неї світлу радість, тиху печаль і тугу збентеженого коханням серця ліричного героя. Сила інтимної поезії Симоненка в безмежній щирості, ліричності й задушевності

Павлуша і Ява («насправді його Іваном звати») — «найкращі друзяки і напарники». Гострий на язик дід Салимон каже про них: «Одно… Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».Павлуша і Ява роблять дошкульні витівки не тому, що злі за характером: їм хочеться, щоб про них «слава… гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня».Енергія фонтанує з хлопців, тому вони й вигадують різні «штуки – викаблуки». За характером Павлуша і Ява дуже схожі, але більшим винахідником і лідером у дружніх стосунках є Іван. Це він вигадав випустити «пугутькало» в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей у сім’ї», влаштувати бій биків з головною «героїнею» коровою Контрибуцією, зробити підводного човна з напівзатопленої плоскодонки…За своїм характером хлопці добрі, сміливі та співчутливі до чужого горя: вони могли б не ризикувати здоров’ям і життям, коли почули з глибини колодязя «плаксиве щеняче скімління».Попри всі суперечки між друзями, Ява зважає на недавню хворобу Павлуші і спускається в колодязь: «…. в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь», — каже він другові, коли вони вирішують, кому спускатися за цуценям. Крім того, Іван проявляє неабияку кмітливість, коли задіює в рятувальній операції і брус-перевагу, і вірьовку з прив’язаної кози. З того моменту друзів стало троє: Павлуша, Ява і Собакевич — цуценя, якого витягнули з колодязя.