Завдання по твору Таэмне товариство боягузів
1.Чи підтвердилися твої припущення як розгортатимуться твої події в творі?

Гроші  самі по собі не можуть бути ані добром, ані злом. Гроші - це необхідність. Без грошей у сучасному суспільстві люди не можуть існувати. Насправді, ніяким іншим чином не можна сплачувати за життєво необхідні речі: харчування, проживання, лікування, одяг, подорожі, навчання...
Гроші - не добро і не зло. Добрими або ж злими можуть бути лише люди, у яких цих грошей чи занадто багато, чи жалюгідно мало. За всю історію існування товарно-грошових відносин в світі відбулася неймовірна кількість злочинів. Гроші в злих руках - це кров і сльози. 
Гроші в добрих руках - це меценатство, збудовані школи, музеї, лікарні. Гроші в добрих руках - це милосердя, врятованні життя, щасливі долі.  

Кам’яний хрест як художній символ . Життя взагалі важка річ, а в особливості життя селянина-бідняка. Тягне він його, мов коня на гору, спотикаючись та ледве дихаючи. І все ж таки живе і хоче жити на рідній землі — там, де народився, де пройшли найкращі роки, де зігрівають спогади. Важ­ко йому розлучатися з рідною домівкою, навіть з набридлим, але таким дорогим горбом, не хоче він шукати щастя в іншому місці, хоч життя та діти вимагають цього. Саме про це й пише у своїй новелі «Камінний хрест» В. Стефаник.Земля для селянина — наймиліше слово, хоч вона не м’яка і не дарує багаті врожаї. Проте він любить і шанує її, адже вона його годувальниця. Була і в Івана Дідуха така «годувальниця», яка складалася з високого горба, найвищого та найпоганішого з усьо­го села. Але що вже робити, якщо таку спадщину залишили батьки м і на тому!Тяжко працював на цьому горбі Іван Дідух, так працював, що навічно залишився зігнутим, мов навпіл переломаним. Так і прозвали його Перелома- ним. Був у нього тільки один кінь та малий візок «коня запрягав у підруку, сам себе в борозну…» Тягнув нагору той візок, що й жили від напруги виступали. Доля не всміхалася йому. Каже він сам про себе: «Я зробок — ціле тіло мозоль, кості дрих- ляві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш». Таке ж життя чекає і його дітей. Тому вони і намагаються виїхати з України, хочуть знай­ти якесь краще місце, де б їм легше жилося.Але Іван Дідух не вірить у те, що є десь такий «обіцяний рай». Звиклий тяжко працювати, він про­те не хоче кидати свого «горба щонайвищого і що­найгіршого над усе селянське поле», бо віддав йому, здається, усе своє життя. Тільки вмовляння синів та жінки змушують його їхати до Канади.Від’їжджаючи, Іван Дідух залишає на піскувато­му своєму горбі камінний хрест, мов пам’ять про себе. Він вважає, що, їдучи до далекого краю, зали­шає своє серце, свою частину роду на пій землі. Усе життя, від віку до віку працювали на ній його діди- прадіди, працювали й полягли в неї з надією, що їхні нащадки будуть продовжувати їхній життєвий шлях. Але… «два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада».Невідомо, що чекає Дідуха у Канаді. Ясно одне, що легкого хліба там не буде. Тому з таким болем залишає рідну землю ця людина. Стільки горя в його словах, стільки розпачу в його діях! Здається, що він сам перетворився на кам’яний хрест, бо стояв так, що «слова не годен був заговорити». Дивовиж­но, що навіть той горб, який забрав у Івана Дідуха усі сили та здоров’я, та, здається, й усе життя, ви­дається йому «утраченим щастям», єдиним зв’яз­ком між минулим та майбутнім. А «камінний хре- сток» виступає як символ трагізму селянського жит­тя, безвихідного становища, коли людина не чекає щастя на рідній землі і не вірить, що знайде його на чужині.Рвуться зв’язки між селянами, які прожили усе життя на одному місці, саджаючи та вирощуючи хліб. Хтось з них залишається, щоб продовжувати це робити, а хтось стає підневільним вигнанцем. Іван Дідух, їдучи у далеку путь, починає танцювати, щоб заглушити душевний біль. Але, здається, що й сам танок — згусток болю та розпачу разом зі сльоза­ми: «Як би горе людське дунайську загату розірва­ло — такий був плач».Стоїть на найвищому горбі камінний хрест. Він не просто стоїть; він промовляє до нас своїм нечут­ним голосом. Він розповідає про те, що відбувалося багато років тому. Він — це ніби пам’ятка про страшні роки страждань бідного селянина; він — символ трагізму життя українського селянина- бідняка. Давно вже немає тієї людини, яка встано­вила його, а він все стоїть, як згадка про біль, розпач і тугу за рідною землею.