1. Укажіть речення, де правильно розставлено розділові знаки при прямій мові.(0.5 б.) а) «У вигляді мови, — сказав Олесь Гончар, дано людині великий дар».
( А. Бортняк)
б ) Стародавня народна приповідка мудро вчить - «Держімося землі, бо земля держить нас». (Г. Тарасенко)
в) Бабуся питає: «А що, дітки?» Чого прийшли, мої соколята? (Марко Вовчок)
г) «Хіба зацікавить кого доля робітників у моєму творі, коли на них, живих, ніхто не звертає уваги?», — з гіркотою подумав поет і повернувся додому.
(І. Вільде)
2. Реченням називається (0.5 б.)
а) синтаксична одиниця, що виражає закінчену думку про факт чи явище дійсності;
б) мінімальна одиниця мови, що виражає поняття про предмет, процес, явище дійсності, ознаки чи відношення;
в) смислове й граматичне об’єднання слів, що називає предмети, дії та ознаки повніше, ніж окреме слово;
г) продукт мовленнєвого процесу, що характеризується тематичною завершеністю й відображає ставлення мовця до висловленого.
3. Основна одиниця синтаксису, що є інтонаційно оформленим смисловим і граматичним цілим і виражає закінчену думку, є:(0.5 б.)
а) словосполучення;
б) текст;
в) складне синтаксичне ціле;
г) речення.
4. Дієслова у неозначеній формі – це:(0.5 б.)
а) читати, писати, навчатися, намагатися;
б) читаючи, написавши, навчаючись;
в) прочитаний, записаний, знаючий;
г) прочитано, записано, прикрито
5. Формотворчими є такі частки:(0.5 б.)
а) не, ні, ані;
б) ось, он, воно, оце;
в) хай, нехай, би (б);
г) невже, хіба, чи.

6. У кінці речення звертання стоїть у такому реченні:(0.5 б.)
а) Поезіє! У штольнях самоти все зводимо повітряні мости.
б) Пульсуйте ви, слова мого рядка, мов світляки морського маяка.
в) О мріє, мріє, в нетерпінні куди ти завела мене?
г) Що ж будем робити, братове?

7. Визначити вид підрядного речення. Побудувати схему.(1 б.)

Я чолом припаду і відчую, як сонячно бродить життєдайний, промовистий дух.

8.Записати у фонетичній транскрипції слова:(1 б.)
Дзвін -
Знання -
Яблуня -
Письменник -
Пасуться -
9. Розставити розділові знаки в реченні. Побудувати схему речення. (1 б.)
Місяць уже вклався спати а спокійна земля з хвилюванням прислухалась і прислухалась як журавлі на своїх крилах несли їй весну і розсівали той срібний перелив по якому сьогодні ж людськими надіями засіється нове зерно.

Відомий філософ доби Відродження сказав: «Рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе».                                                          Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.

Незабудка (твір-опис квітки у художньому стилі)

Я дуже люблю квіти, їх аромати, яскраві пелюстки. Моя улюблена квітка — незабудка.

Яке ласкаве ім’я у моєї квітки. І сама вона прекрасна. П’ять пелюсточок, синіх-синіх, ніжніших від неба, а посередині знаходиться жовте сердечко. Незабудки не вигорають, не відцвітають, не тьмяніють на гарячому літньому сонечку. Цвітіння квітки, маленької, як нігтик дитини, м’яке, чисте, довірливе. Подивишся на неї раз — повік не забудеш. Адже у ній поєднані разом і краса, і простота, і вічність.