1. Установи відповідність між реченням вираження у ньому звертання. 1. Iменник у формі кличного відмінка.
2. Словосполучення.
3. Прикметник.
4. Iменник + словосполучення. А. Я тебе, вірная, аж до хатоньки сам на руках віднесу. Б. Піднімаймося, спішімо на боротьбу проти ненависного ворога!
В. Нахиляйтесь, густі лози, куди вітер віe!..
Г. Постій, чумаче, постривай, шляху в людей розпитай.
Д. Зіроньки ясні небо покрили, вийди, дівчино, серденко миле.
2. Установи відповідність між реченнями та значенням ужитих у них вставних слів.
1. Джерело повідомлення.
2. Привернення уваги.
3. Упевненість.
4. Невпевненiсть.
А. Запам'ятайте, най ший б уникнути грибних отруєнь - збирати лише ті гриби, які вам добре відомі.
Б. Тоді шкурка в лисиці робиться густа та лискуча, а, як відомо, лисицю полюємо виключно через 7 знамените хутро.
В. По вулиці йду і, здається, уперше розплющив я очі на світ.
Г. Тепер повернули, без сумніву, до лісу.
Д. Буває, часом сліпну від краси.
3. Склади два речення зі словом видно, використавши його у ролі вставного 1 звичайного члена речення.
4. Уяви себе екскурсоводом. Розкажи відвідувачам музею або гостям твого міста про певну будівлю або пам'ятник, використовуючи звертання і вставні слова. Підкресли іх у тексті!.
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.