Мої батьки — прихильники здорового життя. І коли ми виїжджаємо за місто, багато уваги приділяють фізичній активності. Батько з мамою бігають кроси вздовж річки, купаються до пізньої осені. Звісно, й мене намагаються привчити до цього. Я відмовлявся(-лася) купатися восени. Але коли почув(ла), що Даринка Лисенко, моя сусідка по квартирі, кутається з батьками в ополонці, я теж зацікавився(-лась). І ось у жовтні ми виїхали з батьками на беріг річки. Погода була чудова: сонечко пригрівало, наче у серпні, тільки жовте листя нагадувало, яка зараз пора року. Батьки мої дуже здивувалися, коли я почав(ла) розминатися без нагадування. Потім пробіг(ла) разом з ними деяку відстань. Найбільше здивувало їх моє бажання викупатися. Мама не на жарт сполохалась і сказала, що категорично забороняє мені навіть наближатися до води, запевняючи, що для купання у таку пору треба готуватися ще влітку. Але батько несподівано підтримав мене. Що сказати? Вода мене обпалила. Був я в річці лічені хвилини, але наступного дня не міг(не могла) піднятися з ліжка, щоб піти до школи. Мене трусило, мабуть, від температури, з носу лило, з очей капали сльози. Звісно, почав(ла) кашляти. Поки я одужував(ла), у мене був час, щоб все обміркувати. Одного мого бажання зрівнятися з Даринкою Лисенко замало. По-перше, мама має рацію: загартовування треба починати влітку. По-друге, треба готувати своє тіло не тільки для холоду, але і для серйозних фізичних навантажень. Попри все моє бажання я не міг(не могла) пригадати, коли я востаннє робив ранкову зарядку. Я не любив(не любила) бігати на уроках з фізкультури. По-третє, щоб досягти мети, треба чітко дотримуватися режиму, розпорядку дня. Не сидіти до пізнього вечора біля комп'ютера або телевізора, а вийти перед сном подихати свіжим повітрям, лягати спати в один той самий час. Тоді не треба буде мене будити вранці з такою наполегливістю, як мама. Даринка займається в секції боротьби — це у дівчат вважається дуже модним захопленням. А я дивлюсь спортивні змагання лише по телебаченню, сидячи у своєму улюбленому кріслі і поїдаючи цукерки. Треба сказати, що я здолав(ла) свою застуду швидко. Я став(ла) іншою людиною. Я почав(ла) змінюватися. Я з повним правом можу назвати себе прибічником здорового життя.
Любов до рідної мови, любов до рідної Батьківщини — невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хто шанує історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який би не покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець бачив долю свого народу в майбутньому невідривною від долі української мови.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що "малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...
XIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.
Поет схвильовано писав про державну мову України:
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
Наша українська мова — це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.
Мої батьки — прихильники здорового життя. І коли ми виїжджаємо за місто, багато уваги приділяють фізичній активності. Батько з мамою бігають кроси вздовж річки, купаються до пізньої осені. Звісно, й мене намагаються привчити до цього. Я відмовлявся(-лася) купатися восени. Але коли почув(ла), що Даринка Лисенко, моя сусідка по квартирі, кутається з батьками в ополонці, я теж зацікавився(-лась). І ось у жовтні ми виїхали з батьками на беріг річки.
Погода була чудова: сонечко пригрівало, наче у серпні, тільки жовте листя нагадувало, яка зараз пора року.
Батьки мої дуже здивувалися, коли я почав(ла) розминатися без нагадування. Потім пробіг(ла) разом з ними деяку відстань. Найбільше здивувало їх моє бажання викупатися. Мама не на жарт сполохалась і сказала, що категорично забороняє мені навіть наближатися до води, запевняючи, що для купання у таку пору треба готуватися ще влітку. Але батько несподівано підтримав мене.
Що сказати? Вода мене обпалила. Був я в річці лічені хвилини, але наступного дня не міг(не могла) піднятися з ліжка, щоб піти до школи. Мене трусило, мабуть, від температури, з носу лило, з очей капали сльози. Звісно, почав(ла) кашляти.
Поки я одужував(ла), у мене був час, щоб все обміркувати. Одного мого бажання зрівнятися з Даринкою Лисенко замало. По-перше, мама має рацію: загартовування треба починати влітку.
По-друге, треба готувати своє тіло не тільки для холоду, але і для серйозних фізичних навантажень. Попри все моє бажання я не міг(не могла) пригадати, коли я востаннє робив ранкову зарядку. Я не любив(не любила) бігати на уроках з фізкультури.
По-третє, щоб досягти мети, треба чітко дотримуватися режиму, розпорядку дня. Не сидіти до пізнього вечора біля комп'ютера або телевізора, а вийти перед сном подихати свіжим повітрям, лягати спати в один той самий час. Тоді не треба буде мене будити вранці з такою наполегливістю, як мама. Даринка займається в секції боротьби — це у дівчат вважається дуже модним захопленням. А я дивлюсь спортивні змагання лише по телебаченню, сидячи у своєму улюбленому кріслі і поїдаючи цукерки.
Треба сказати, що я здолав(ла) свою застуду швидко. Я став(ла) іншою людиною. Я почав(ла) змінюватися. Я з повним правом можу назвати себе прибічником здорового життя.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що "малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...
XIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.
Поет схвильовано писав про державну мову України:
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
Наша українська мова — це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.