До болю стискалося серце поета від думок про страждання рідного народу в кріпацькій неволі, яку гнобителі намагалися видати за веління "всемогутнього справедливого" бога. І тоді з'явилася потреба сказати останнє слово рідному народові, закликати народ порвати кайдани і "вражою кров'ю" окропити волю, потреба висловити палку віри у світле майбутнє батьківщини, у велику вільну нову сім'ю, де і його борця за щастя народу згадають..."незлим тихим словом". Так з'явився "Заповіт". Шевченко написав цей твір наприкінці 1845 року, перебуваючи майже у безнадійному стані. Але міцний організм Тараса Григоровича переміг тяжку хворобу. Отже, не судилося "Заповіту" стати останнім словом народного співця. Після того Шевченко написав ще багато творів, які прославили його. Та не забувся й "Заповіт". Музику на текст "Заповіту" писало багато композиторів. Та пісня поширилася з музикою, що була створена полтавським учителем Гордієм Павловичем Гладким. І в наші часи, вшановуючи Шевченка, ми співаємо "Заповіт", покладений на музику полтавським учителем.
Якось, зовсім випадково, мені на очі потрапила репродукція картини Олександра Мурашка під назвою «Дівчина в червоному капелюсі». Вана з першого погляду привабила мене незвичайною технікою малювання та витонченою майстерністю митця. Ця картина була написана широким і густим мазком, але в то й же час усі деталі на ній відрізняються соковитістю і впевненістю. А контраст яскравого червоного кольору капелюха і темних відтінків заднього плану картини створює живописний дзвінкий акцент. Саме сміливі зіставлення цих кольорів, інтенсивність червоних тонів, які врівноважують і приглушують глибокі і м’які чорні очі дівчини, вразили найбільш усього в цій картині.
Якщо навіть не придивлятися до картини, перш за все впадає в очі червоний капелюх, який яскравою плямою виділяється на чорному фоні і контрастує з темним вбранням. Цей капелюх приваблює увагу і до обличчя дівчини, яке світиться глибоким спокоєм та зосередженням. Дівчина у червоному капелюсі дуже схожа на макову квітку на фоні темного українського поля. Енергія червоного кольору вигідно підкреслює молодість та красу дівчини, якій, скоріш за все, було близько вісімнадцяти років у той час, коли вона позувала художникові. Її обличчя не по віку серйозне і декілька розгублене, а чорні очі приваблюють погляд глядачів.
Вже пізніше мені довелося узнати, що Олександр Мурашко – видатний український митець кінця XIX – початку XX століття. Він народився в Києві, дитинство його пройшло на Чернігівщині, а творчістю Мурашко займався, подорожуючи по всьому світу. Весь час він експериментував с різними техніками малювання і більшість з них добре засвоїв. Своїм нащадкам художник залишив багато картин, які сьогодні можна побачити як в музеях та картинних галереях нашої країни, так і в приватних колекціях українських і іноземних цінителів живопису. Картину «Дівчина у червоному капелюсі» Мурашко написав у Парижі.
Объяснение:
До болю стискалося серце поета від думок про страждання рідного народу в кріпацькій неволі, яку гнобителі намагалися видати за веління "всемогутнього справедливого" бога. І тоді з'явилася потреба сказати останнє слово рідному народові, закликати народ порвати кайдани і "вражою кров'ю" окропити волю, потреба висловити палку віри у світле майбутнє батьківщини, у велику вільну нову сім'ю, де і його борця за щастя народу згадають..."незлим тихим словом". Так з'явився "Заповіт". Шевченко написав цей твір наприкінці 1845 року, перебуваючи майже у безнадійному стані. Але міцний організм Тараса Григоровича переміг тяжку хворобу. Отже, не судилося "Заповіту" стати останнім словом народного співця. Після того Шевченко написав ще багато творів, які прославили його. Та не забувся й "Заповіт". Музику на текст "Заповіту" писало багато композиторів. Та пісня поширилася з музикою, що була створена полтавським учителем Гордієм Павловичем Гладким. І в наші часи, вшановуючи Шевченка, ми співаємо "Заповіт", покладений на музику полтавським учителем.
Якось, зовсім випадково, мені на очі потрапила репродукція картини Олександра Мурашка під назвою «Дівчина в червоному капелюсі». Вана з першого погляду привабила мене незвичайною технікою малювання та витонченою майстерністю митця. Ця картина була написана широким і густим мазком, але в то й же час усі деталі на ній відрізняються соковитістю і впевненістю. А контраст яскравого червоного кольору капелюха і темних відтінків заднього плану картини створює живописний дзвінкий акцент. Саме сміливі зіставлення цих кольорів, інтенсивність червоних тонів, які врівноважують і приглушують глибокі і м’які чорні очі дівчини, вразили найбільш усього в цій картині.
Якщо навіть не придивлятися до картини, перш за все впадає в очі червоний капелюх, який яскравою плямою виділяється на чорному фоні і контрастує з темним вбранням. Цей капелюх приваблює увагу і до обличчя дівчини, яке світиться глибоким спокоєм та зосередженням. Дівчина у червоному капелюсі дуже схожа на макову квітку на фоні темного українського поля. Енергія червоного кольору вигідно підкреслює молодість та красу дівчини, якій, скоріш за все, було близько вісімнадцяти років у той час, коли вона позувала художникові. Її обличчя не по віку серйозне і декілька розгублене, а чорні очі приваблюють погляд глядачів.
Вже пізніше мені довелося узнати, що Олександр Мурашко – видатний український митець кінця XIX – початку XX століття. Він народився в Києві, дитинство його пройшло на Чернігівщині, а творчістю Мурашко займався, подорожуючи по всьому світу. Весь час він експериментував с різними техніками малювання і більшість з них добре засвоїв. Своїм нащадкам художник залишив багато картин, які сьогодні можна побачити як в музеях та картинних галереях нашої країни, так і в приватних колекціях українських і іноземних цінителів живопису. Картину «Дівчина у червоному капелюсі» Мурашко написав у Парижі.
Объяснение: