2. Правильним є твердження
я закінчення — це змінна частина слова, яка виражає його
сичне значення.
Dкорінь — це значуща частина слова, яка збігається з основе
Суфікс — це змінна частина слова, яка служить для зв'язку спін
у словосполученні й реченні.
1 Основа — це частина слова без закінчення, яка виражає його
лексичне значення.
3. Усі слова є незмінюваними в рядку
А легкий, ріпка, ходили
Б клас, вечір, наклеїв
в поні, какаду, Тбілісі
гсонце, трійка, хтось
- аа аа агарон,
Мова – то магічне дзеркало, невичерпний засіб спілкування. У мові відображено життєвий досвід, сприйнятий людством від давнини до сучасності. При цьому мова відображає не тільки матеріальний (видимий) світ, а й внутрішній (невидимий). Наші моральні переконання формуються на основі моральних понять та ідей, що пізнаються завдяки мові. Чим краще ми опановуємо мову, тим досконалішим стає наше мислення, бо мова і мислення нероздільні. Вбираючи в себе знання, відображені в мовленні, людина вибудовує власний внутрішній світ, формує себе як особистість.
Свідомість і самоідентифікація людини починається з мови. Мова в людині закладена генетично, вона є кодом, що зв’язує покоління. Мова визначає національний характер людини. І я думаю, що самоусвідомлення людини починається з оволодінням нею рідної мови, а точніше з першими словами, навіть звуками, бо сучасна електроніка фіксує особливості національного плачу новонародженого.
Вивчаючи мову, дитина розшифровує код. Мислення, а отже й свідомість і самоідентифікація людини ґрунтується на основі рідної мови. Павло Мовчан розглядає мову як космічне явище. Мова – це позитивна енергія, якою дитина живиться з самого дитинства, і втрата цієї позитивної енергії впливає негативно на дитину, на її здоров’я, на розумовий розвиток. За моїм сільські діти, які з дитинства розмовляють рідною – українською мовою, думають нею, набагато здоровіші, яскравіші, ніж ті, що спілкуються російською. Наші професори, академіки, вчені в основному – вихідці з сіл. Вони з дитинства були кровно зв’язані з українською мовою і природою. Бо, мова і природа дуже тісно пов’язані між собою.
А видатні поети, письменники? Усі вони мали нерозривний зв’язок української мови з українською природою. Отже, мова – це аналог природного буття, духовної сфери, характеру й долі людини.
Недарма, людина, що втрачає зв’язок з Батьківщиною, природою, мовою – в основному нещасна людина. Емігранти матеріально забезпечені люди, але душа їх до кінця днів залишається тут, вдома.
Щодня ми реалізовуємо себе, виявляючи своє ставлення до навколишнього світу, і найповніше, найглибше цей процес відбувається у мовленні під час повсякденного спілкування. Коли людина добре володіє мовою, вона має могутній засіб для впливу на інших людей.
Тема людяності ніколи не втрачала актуальності. То що ж робить людину Людиною? На це питання неможливо дати вичерпну відповідь, тож варто розглянути кілька варіантів.
По-перше, це присутність якомога більшої кількості духовних чеснот в особистості, бажання постійно розвиватися і прагнути до чогось кращого. Частково це вибір кожного, але починається з багаторічного виховання вдома й у школі. Людяність полягає в сукупності цінностей, у мислення, у ставленні як до рідних, так і до малознайомих людей. По-друге, людина стає Людиною тоді, коли кожен, навіть найбільш непомітний її вчинок свідчить про доброту і духовність. Тоді й оточуючі стануть із повагою ставитися до цієї особи. Все починається із загальних якостей, наприклад ввічливості, відповідальності, терплячості. Володіння ними — неодмінна частина права називатися Людиною. Цікаво й те, що ми не можемо самі про себе так сказати, цей статус потрібно заслужити.
Яскравим прикладом із літератури може слугувати головна героїня однойменного роману Ліни Костенко «Маруся Чурай». Дівчина віддано, не задумуючись над тим, що робить, складала пісні, які стали історичними. Вона жила чесно, не втратила себе навіть тоді, коли її звинуватили у вбивстві. Можливо, Маруся не стала щасливою, однак змогла залишитися Людиною всупереч усім життєвим випробуванням. Дівчина працювала, скільки могла, нікого не звинувачуючи у власній тяжкій долі. Її стійкість заслуговує поваги.
Не можна не згадати випадку з життя, коли ми разом із класом відвідували людей похилого віку, допомагали їм по господарству. Разом із тим мали нагоду почути їхні унікальні історії, яких за стільки років назбиралося чимало. У них було все: радість і горе, перемоги і невдачі, дружба й ворожнеча. Ці люди пережили все достойно і навіть на схилі років не втратили оптимізму, досі ставляться з гумором до життя. Вони — гідний приклад тих, хто справді може без перебільшення називатися Людиною.
Із усього сказаного можна зробити висновок, що стати Людиною з великої літери — це теж складна праця, не кожен може так називатися. Потрібно все життя підтримувати звання, здобуте роками старань, а втратити його дуже легко.