Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом століть наш народ виробив і опрактикував мудрі моральні критерії цієї неперервності. Вони передавалися з покоління в покоління, залишаючи по собі добру чи оганьблену славу.
Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків. Саме це змушувало більшість людей увічнитися в родоводі. Але траплялися й протилежні випадки – людський осуд одного з пращурів міг також причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були винні, іменне тавро переходило з покоління в покоління, особливо на тих, хто успадкував риси такого характеру.
Родовідна пам’ять – явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.
Пам’ять про своїх пращурів – не забаганка і тим паче не данина моді. Це була природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий іб сімейні реліквії й традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали: „Людина без роду-племені”.
Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї. Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все життя залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви шляхетності, зникають традиції... А все це – наше духовне багатство, без якого самовтрачаємося, міліємо. Саме так: там, де руйнується моральний ланцюжок між поколіннями, неодмінно з’являються лагуни. Скільки вже сплодилося таких порожнин! Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну пам’ять. І починати маємо з найсвятішого: хто ми і чиїх батьків діти?
З давніх-давен люди шукали відповіді на це запитання. Давні греки вважали, Прометея за благодійника, бо він навчив людей лічити. Того самого героя, що за легендою викрав у богів вогонь і віддав людям.
Більшість народів появу числа пов'язують діяння богів або міфічних героїв. Іноді цю заслуга приписували конкретним людям. Автори давньоукраїнських рукописів, наприклад вважали, що лічбу винайшов Піфагор, давньогрецький учений. Він був видатним математиком
свого часу, але ж люди вміли рахувати ще до нього.
Можна згадати винахідника, що придумав ту, чи іншу
машину можна назвати вченного, що відкрив той, чи інший закон природи, але ніхто не знає того хто поклав початок наймудрішому винаходу лічбі.
Не можна назвати й імені того, хто створив іб
передавати числа на письмі, хто навчив людей записувати результати лічби. Але ми можемо припустити, що сталося це тоді, коли люди вже вміли відтворювати свої думки на камені та
глиняних табличках за до вигаданих для цього значків. (За Б.Друзем).
Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом століть наш народ виробив і опрактикував мудрі моральні критерії цієї неперервності. Вони передавалися з покоління в покоління, залишаючи по собі добру чи оганьблену славу.
Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків. Саме це змушувало більшість людей увічнитися в родоводі. Але траплялися й протилежні випадки – людський осуд одного з пращурів міг також причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були винні, іменне тавро переходило з покоління в покоління, особливо на тих, хто успадкував риси такого характеру.
Родовідна пам’ять – явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.
Пам’ять про своїх пращурів – не забаганка і тим паче не данина моді. Це була природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий іб сімейні реліквії й традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали: „Людина без роду-племені”.
Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї. Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все життя залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви шляхетності, зникають традиції... А все це – наше духовне багатство, без якого самовтрачаємося, міліємо. Саме так: там, де руйнується моральний ланцюжок між поколіннями, неодмінно з’являються лагуни. Скільки вже сплодилося таких порожнин! Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну пам’ять. І починати маємо з найсвятішого: хто ми і чиїх батьків діти?
З давніх-давен люди шукали відповіді на це запитання. Давні греки вважали, Прометея за благодійника, бо він навчив людей лічити. Того самого героя, що за легендою викрав у богів вогонь і віддав людям.
Більшість народів появу числа пов'язують діяння богів або міфічних героїв. Іноді цю заслуга приписували конкретним людям. Автори давньоукраїнських рукописів, наприклад вважали, що лічбу винайшов Піфагор, давньогрецький учений. Він був видатним математиком
свого часу, але ж люди вміли рахувати ще до нього.
Можна згадати винахідника, що придумав ту, чи іншу
машину можна назвати вченного, що відкрив той, чи інший закон природи, але ніхто не знає того хто поклав початок наймудрішому винаходу лічбі.
Не можна назвати й імені того, хто створив іб
передавати числа на письмі, хто навчив людей записувати результати лічби. Але ми можемо припустити, що сталося це тоді, коли люди вже вміли відтворювати свої думки на камені та
глиняних табличках за до вигаданих для цього значків. (За Б.Друзем).
).