31. Прочитайте речення. Оберіть чотири з них так, щоб про одне сказати: розповідне воно чи питальне; про друге — двоскладне чи односкладне;
про третє – повне чи неповне; про четверте — Поширене чи непоширене.
1. Удосвіта росами плачуть зорі (В. Бровченко). 2. Тихо
навкруги (М. Коцюбинський). 3. Стало холодно журавкам
по землі ходити (Л. Талалай). 4. Минало літо (Р. Іванченко).
5. Найгірше для людини самота (Я. Гримайло). 6. Нашу
криницю снігами давно замело (М. Томенко). 7. А я не спала.
І на тлі вікна слова писала. Про любов і мужність (Г. Світлич-
на). 8. Відходимо все далі від війни. Повільно. Дерев'яними
ногами (Б. Бунчук). 9. Не встигли збудувати – вже й ламають
(В. Коломієць). 10. Мене завжди хвилюють птиці у вечірньому
небі (О. Довженко). 11. В березневому місті — світанок і вітер
(Тр,
Читаючи щоденник художниці Марії Башкирцевої, намагаєшся уявити, що стало причиною духовних метаморфоз цієї молодої дівчини.
Як вона могла з’явитися в тій родині далеких від мистецтва людей, де начеб і не повинна була з’являтися.
Вона сама вибрала собі долю. У світських салонах Франції, серед розкоші чулася чужою. Навіть шлюб соціально вигідний вважала самоприниженням. Її виховали честолюбною. Тому майбутнє здавалося легко досяжним і простим. Але так бути не могло.
За натурою вона була схожа на свого батька - категорична, амбітна. Часом ненавиділа себе за це.
Як далеко тепер її Гавронці - полтавське село, що тулиться до лагідної річечки. Невелике село, де людей чекає важка праця, гучні свята, росяні ранки, вечірні співи. Вона тужить за ним і дивується: чому тоді, перебуваючи в Гавронцях, не почувала, що вдома? Твій дім там, де ти вперше побачив світ. Вона ж так поспішала тоді поїхати звідти, мовби хтось гнав її в шию. Здавалося, що справжнє життя – тільки тут, у Парижі, а та забута Богом глушина не для неї.
Тепер вона мусить переконати матір повернутися в Україну, хоч це нелегко. Кожна хвилина у неї підпорядкована роботі. Останні два роки – ніяких захоплень, ніяких розваг. А їй же ще й немає двадцяти трьох. Домашні не знали, як вирвати її з цієї виснажливої гонки, бачачи її втому. А Марія нехтувала всіма засторогами, їй треба стати знаменитою художницею, а решта все не має ніякого значення. Щоб досягнути мети, Марія згодна заплатити чим завгодно. Марія не знає, що дні її лічені.
Марія часто хворіє. Та їй головне – написати цей пейзаж, довести собі, що щось усе-таки значить. Лише тепер збагнула, якою щасливою була в ті дні дитинства й отроцтва, коли так поспішала жити й чекати приємних сюрпризів від завтрашнього дня.
У неї немає сил сидіти, паморочиться голова. Ляже на своє тверде й вузьке ліжко. Навмисне обрала таке. Хай інші маніжаться на пуховиках, їй же треба багато зробити.
Ось один із останніх щоденникових записів художниці: «Мені здається, що ніхто не любить усього так, як люблю я: мистецтво, книги, розваги, шум, тишу, сміх, сум, нудьгу, жарти, любов, усі пори року, всяку погоду, рівнини Росії і гори довкруж Неаполя… Я все люблю до обожнення… Я хотіла б усе бачити, все обійняти, злитися з усім і вмерти, якщо треба…».
Мою маму звати Інна Іванівна. Це молода, сучасна та енергійна жінка, яка дуже любить свою родину. Мама - берегиня домашнього вогнища, яка завжди ставить інтереси родини вище за свої. Матуся смачно готує та любить приймати гостей.
Мама працює в соціальній службі. Вона дуже чуйна та щира. Люди завжди дякують мамі за до Через матусину лагідність у неї чимало товаришів. Інна Іванівна завжди усім допомагає, підтримує, співчуває.
Для мене з моєю сестрою Сашею матуся - не просто людина, що живе поряд та готує їсти. Це справжній друг, на якого можна покластися, якому можна довіритись. Моя мама - найкраща жінка в світі, найдорожча та найрідніша людина.