494) 1. Прочитайте текст. Підвалини нового українського театру в XIX столітті заклав Марко
Кропивницький, який зібрав прекрасну трупу акторів. Йому вдалося
з талановитих особистостей створити колектив, де кожен доповнював
своєю грою гру інших. Він написав понад сорок драматичних творів,
мав хист композитора писав пісні. Не забув і про дітей, для яких
створив п'єси «Івасик-Телесик», «По щучому велінню».
2. Випишіть займенники. До кожного з них доберіть і запишіть ще
по одному займеннику відповідного розряду.​

Моє рідне місто – найкраще на землі. не тому, що тут пройшло моє дитинство і юність, не через до болі рідні місця, а тому, що воно дійсно зачаровує навіть просто проїжджих мимо людей. воно насичене особливим колоритом, його вулиці переповнені весняним настроєм, а люди привітні і доброзичливі. так було завжди. кожна пора року у містечку по-своєму неповторна. весна і літо – період, коли численні вулички, бульвари та площі поринають у зелені дерев та квітах, зранку до пізнього вечора гуляють родини з дітьми, закохані пари, гурти молоді. осінню та зимою місто поринає в досить теплу атмосферу затишку. воно ніби ховається в кокон, де все ж вирує життя, щоб навесні знову заявити про себе нескінченною енергією.наше місто славиться історичними визначними пам’ятками. тут є алея слави ветеранів , пам’ятник невідомому солдату, великому т. шевченку та бульвар г. сковороди з персонажами його творчості. в цих місцях завжди людно та гамірно, населення оберігає та цінує символи свого міста. також у місті є дитячий садок, школа, стадіон, будинок культури, велика бібліотека в центрі. а на околиці протікає невелика річка, з берегів якої відкривається чудовий краєвид – місце натхнення місцевих художників, фотографів та поетів. головна особливість мого рідного міста – в його неповторності. об’єктивно можна сказати, що ніде немає такого вдалого поєднання культурного, природного та людського потенціалів, як тут. найбільшою окрасою будь-якого міста чи селища є його населення, а в нас воно дружне, найщиріше та найдобріше. саме люди роблять все, що створено на території містечка живим та насиченим повітрям. я дуже люблю своє місто, воно надихає мене, змушує пам’ятати про своє походження та бути вдячною, що народилася саме в цих місцях.

Любов до рідної мови, любов до рідної Батьківщини — невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хто шанує історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який би не покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець бачив долю свого народу в майбутньому невідривною від долі української мови. 

Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром. 

Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною. 

Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що "малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак... 

XIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного. 

XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося. 

Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість. 

Поет схвильовано писав про державну мову України: 

Вона, як зоря пурпурова, 

Що сяє з небесних висот 

І там, де звучить рідна мова, 

Живе український народ. 

Наша українська мова — це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.