Наступила холодна і люта зима. Випав білий та пухнастий сніг. У лісі стало холодно і голодно. Якось Андрійко з батьком вирушили до лісу, щоб до лісовим мешканцям. На дерева повісили змайстровані власноруч годівниці. Туди насипали багато зернят соняшника, гарбуза, пшениці, жита та інших ласощів. Птахи відразу злетілися до неї. Годіниця дуже сподобалася пернатим друзям. Зайці, які сиділи під деревом, також не залишилися без гостинців. Батько з хлопчиком принесли для них моркви. Морква була велика та смачна.Сіно, яке заготовляли ще з літа також поклали у лісі. Олень зрозумів для кого цей гостинець і відразу заходився куштувати. А Андрійко з батьком повернулися додому задоволеними. Хлопчик ще довго згадував веселу подорож у ліс.
Якось мій батько приніс із парку маленького горобчика. Він сидів там під деревом. Мабуть, пробував літати, а сил ще малувато, от і випав із гнізда. Горобчик залишився жити у нас удома. Спочатку він поривався втекти, але потім звик до нового помешкання. Важко передати, який це кумедний птах. Коли я сідала за стіл, він обов’язково ліз на край тарілки, хотів разом їсти. Мої батьки дуже полюбили птаха. Він був маленький, сіренький, але з характером. Коли на щось сердився, кусав дзьобом. Особливо горобчика дратувало, коли хтось показував йому язика. Тоді він перетворювався на справжнього «звіра». І невгамовно цвірінькаючи, він летів на образника і нещадно дзьобав його. Навіть собакаДжек боявся цієї маленької пташки, намагався поступитися і не дратувати горобчика.
Я дуже хотіла навчити свого вихованця літати, тому часто садила його на дерево, щоб він сам злітав униз і розвивав крила. А то й просто підкидала вгору, привчаючи літати. Горобчик ріс й міцнів із кожним днем. З усіма членами нашої сім’ї птах поводив себе сміливо, сідав на руки, на плечі, дозволяв гладити себе. Він настільки став ручним, що я сміливо ходила з ним гуляти, тримаючи на своєму плечі.
Одного разу ми з батьками вирішили виїхати на природу. Взяли з собою домашніх улюбленців: собаку Джека і горобчика. Весь ліс наповнився пташиним співом. Наш птах сидів мовчки, прислухався. Аж раптом… пурх. Тільки його і бачили.
Спочатку ми дуже сумували за горобчиком, але потім зрозуміли, що в рідному середовищі пташці буде набагато краще. Мабуть, не знайдеться жодної людської оселі, біля якої б не було горобців. Вони живуть поруч із людиною, неначе неодмінна людська приналежність. Ця невеличка пташка не відзначається ні красою, ні співом, але своїм простим виглядом викликає симпатію.
Я дуже хотіла навчити свого вихованця літати, тому часто садила його на дерево, щоб він сам злітав униз і розвивав крила. А то й просто підкидала вгору, привчаючи літати. Горобчик ріс й міцнів із кожним днем. З усіма членами нашої сім’ї птах поводив себе сміливо, сідав на руки, на плечі, дозволяв гладити себе. Він настільки став ручним, що я сміливо ходила з ним гуляти, тримаючи на своєму плечі.
Одного разу ми з батьками вирішили виїхати на природу. Взяли з собою домашніх улюбленців: собаку Джека і горобчика. Весь ліс наповнився пташиним співом. Наш птах сидів мовчки, прислухався. Аж раптом… пурх. Тільки його і бачили.
Спочатку ми дуже сумували за горобчиком, але потім зрозуміли, що в рідному середовищі пташці буде набагато краще. Мабуть, не знайдеться жодної людської оселі, біля якої б не було горобців. Вони живуть поруч із людиною, неначе неодмінна людська приналежність. Ця невеличка пташка не відзначається ні красою, ні співом, але своїм простим виглядом викликає симпатію.