Будь скласти речення до даної схеми

Шлях поета - це хресний шлях. Знак геніальності одночасно є і знаком нелегкої долі. Ця думка багато в чому визначає життя і творчість багатьох російських поетів, яким випала нелегка, але щаслива доля жити і творити на початку XX століття. Це час увійшов в історію під назвою "срібний вік". Тоді надія окриляла багатьох, але тим страшніше було розчарування, тим серйозніше була перевірка на мужність і вірність собі. Більшість поетів "срібного століття" пройшли через випробування, що зажадали величезних душевних витрат. Однак талант не можна розтерзати і підкорити. Доказом цієї думки стала творчість прекрасної російської поетеси М. Цвєтаєвої. На її долю випали гіркоту розлук і туга самотності. Проте лірична героїня поетеси ніколи не була слабкою. Ніяке горе не змогло зломити її. 
Цвєтаєва створює в своїй ліриці образ сильної, вольової особистості, яка не визнає нав'язаних кимось правил, самостійної і звиклої відповідати за свої вчинки. Для себе поетеса вимагає небагато. Вона шукає тепла та участі, звертаючись до "своїх" і "чужим" "з вимогою віри", "з проханням про кохання". Лірична героїня прагне бути потрібною всім, говорити з цілим світом і з окремою людиною, віддаючи "вогонь" своєї душі. 
На жаль, світ відповідав лише байдужістю і холодом, що відбилося в поезії Цвєтаєвої на вирішенні всіх проблем. Основний мотив її творчості - це "буяння почуттів", пристрасть, шаленство. любов ніколи не буває безхмарним. Це завжди боротьба, "поєдинок фатальною". Лірична героїня здатна подолати всі перепони, відстоюючи своє право на почуття, здатна "вистраждати і повернути назад" свого обранця. Вона непередбачувана і несподівана. Їй неважко в один і той же час бути неясною, ласкавою і гордовитої. Такий постає вона у вірші"Спроба ревнощів". У ньому поєдналися насмішка над колишнім героєм і в той же час погано приховуване страждання при згадці про зраду. Бунтівна і пристрасна, вона часом страждає, як звичайнісінька жінка, що задає вічне питання: "Мій милий, що тобі я зробила?" 
Цвєтаєва безмірна у всіх проявах почуття. Їй не потрібно спокою, поетеса вимагає повнокровного життя, вічного руху. Все, що дорого "крилатої душі", вклала М. Цвєтаєва в вірші про батьківщину. Росія поетеси - це вираження духу бунтарства, свавілля, непокори. Цвєтаєвська Русь багатолика. Тут святкують і плачуть, мучаться і повстають, але не знають лагідності і смиренності. Улюблена поетесою Москва стає під її пером  символом російської історії, російської культури, головним джерелом життя. Цвєтаєва не сумнівається, що рано чи пізно всі шляхи перетнуться в стародавній столиці, в цьому "величезному прочан домі". Поклик своєї Москви чула поетеса в роки розлуки з батьківщиною. Це проявилося у вірші "Туга за батьківщиною". У його останньому крапці німе визнання в такому сильному почутті, на яке здатне тільки нестримне і бунтівне серце М. Цвєтаєвої. 
З юних років вона усвідомила, що поет належить до числа обраних, тому творчість уявлялося їй "вищим ступенем схильності наїтію", натхнення - бурхливим поривом, що залучає до себе все життєве. Сгорая, народжувати світло - ось справжнє призначення справжньої творчості, "бо шлях комет - поетів шлях". 
Про що б не говорила М. Цвєтаєва, вона завжди наповнена невичерпним бажанням "все зрозуміти і за всіх пережити". Її серце розкрити назустріч найрізноманітнішим враженням. Нелегко було Цвєтаєвої з її "безміром" уживатися з "світом заходів", але незнищенна і божевільна надія на те, що холодна стіна нерозуміння звалиться, рятувала її в гіркі хвилини відчаю. 

27 Лис 2012, 03:01Нинішній освічений і всезнаючий аматор мандрівок добре знає цей острів. Будучи найбільшим і наймальовничішим на Дніпрі, він перетворився останнім часом на справжню «Мек­ку» туризму. Кожен, хто подорожує Дніпром-Славутою, кон­че ступає на цю предковічну землю. І взагалі всі, хто приїздить до запорізького краю, прагнуть неодмінно відвідати легендар­ну Хортицю.Хортиця — кровна братаниця Дніпра. Скільки несе свої води Дніпро-Славутич, стільки й височить посеред його розло­гого плину закучугурений крислатими дубами кам’яний ост­рів, що, немов гігантський старезний вітрильник, тихо пливе у вічність, Хортиця в сльотаву днину — сувора і хмурна, за со­нячної погоди — велична і чарівна.Острів — справжнє буйство ландшафту. Утворюючи його, природа довго не роздумувала — нагромадила бескиддя граніт­них скель, залила низинні місця водою, кинула деінде віхті зелені — і вийшло диво. Мальовнича краса острова зберегла­ся і до наших днів.Хортиця — свідок подій сивої давнини. На крутих берегах острова зупинялися вої київських князів Олега, Ігоря, Свя­тослава, Володимира. Пізніше тут таборилася Запорозька Січ, майоріли козацькі корогви. Під одним із дубів козаки писали політичний вердикт — лист турецькому султанові.До наших днів дійшли козацькі назви окремих скель та яруг. «Найстійкіша» — Чорна скеля. Навіть за найясніших днів не освітлюється сонцем цей похмурий стрімчак. За пере­казом, саме на Чорній скелі 972 року загинув у нерівному бою князь Святослав.На Чорному бескиді в’юниться Зміїна печера, що являє со­бою природне урвище глибиною до чотирьох і шириною до од­ного метра. Переказують, що тут запорозькі козаки ховали вій­ськову казну.Довкруж Хортиці чимало напівзатоплених скель-острів-ців. Одна зі скель називається Запорозька миска. Це справ­ді дивовижне творіння природи — виїмка діаметром півтора і глибиною близько метра, схожа на посудину. З покоління в покоління дніпровські лоцмани передавали легенду про те, що в спекотні дні козаки варили тут галушки завбільшки з кулак.Неподалік від острова, на околиці села Верхня Хортиця росте славетний сімсотрічний дуб. Розповідають, що під ду­бом стояв зі своїм військом Богдан Хмельницький, коли 1648 року йшов на Жовті води.Нині унікальна пам’ятка природи під охороною закону.