Олександр Олесь ненастанно шукав таких виражальних засобів, які з найбільшою точністю відображали б любов і захоплення Україною, надії та розчарування, його журбу і радість: Жита з волошками, і луки, і гаї. І всі розкоші весняні, Всю вроду, всю красу безкраю. Як втілити її, не знаю, В словах, в пісні мої. Як пристрасно хотілося йому, українському інтелігентові, щоб рідна батьківщина "згадала згублене ім'я"! 1903 року студентом він побував на відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві. Саме там відбувся остаточний вибір - усвідомлення свого національного покликання. Зустріч з Грінченком, Самійленком, Коцюбинським, Лесею Українкою окрилили, підняли дух. Працювати, вчитись, творити треба на славу рідної культури, рідного слова. Відтоді в кожному вірші билося переповнене любов'ю до України поетове серце. Осмислення її долі, минулого й сучасного знайшло своє журливе відображення в поезіях "Для всіх ти мертва і смішна...", "Ой не квітни, весно, - мій народ в кайданах...", "О правда! Мій народ смішний безкрає...". Промовистим є останній вірш, у якому автор стверджує, що ніколи не відмовиться від свого народу, яким би він не був "смішним, горбатим" і "безпам'ятним таким". У передреволюційні роки з'являються нові, оптимістичні настрої. Олесь палко бажає побачити свій край нарешті вільним, розкутим, спроможним творити власну долю. У поезіях 1916-1917 років звучать і надії, і заклики, і докір, і сподівання. Чи є слова прекрасніші за ті, з якими поет звертається до бажаних гостей України - Сонця і Волі? Чи ж справдилися надії? В кривавім морі і вогні Її, окрадену, збудили... Вітри і вихори страшні Її в повітрі закрутили. Відчай, безнадія. Поетове серце сходить кров'ю від муки ("В моїй душі не сходе сонце..."). Тоді, 1919 року, коли Україна, окрадена і зраджена, лежала в руїнах і кривавих шрамах, почалася трагічна сторінка життя Олеся, яку можна назвати одним словом - чужина. Він бачив, що більшовизм не дасть тієї волі, яку виходив зустрічати так сердечно. Було боляче, бо кривавий експеримент над народом тривав. У цей трагічний час Олесь звертається до образу Тараса Шевченка: Чому тепер тебе немає, В ці дні безладдя і негод, Коли над кручами блукає Війною змучений народ? Олександра Олеся розривають навпіл бажання повернутися і усвідомлення ризикованості повернення. І так майже 26 років. Що пережило його змучене серце, розкажуть вірші "В журбі я сонцю не радію...", "О, принесіть як не надію, то крихту рідної землі", багато інших. У час становлення державності Україна прислухається до голосу свого люблячого сина. Він і нині озивається в десятках нових пісень, звучить зі сцен і трибун. Збулися слова поета: Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду, Той ім'ям не вмре ніколи В спогадах народу.
Гуманність Гуманність у наші часи стала рідким явищем. Дехто з людей навіть не знає, що означає це слово. Взагалі в перекладі з латини гуманність означає людяність, тобто вміння поважати і визнавати цінності людства, гідність кожної особистості.
Щоб пересвідчитися в тому, що сучасне суспільство дуже далеке від гуманності, варто просто проїхатися у громадському транспорті в «годину пік», коли втомлені й агресивно налаштовані один проти одного пасажири ладні побитися через вільне місце. У такі моменти починає здаватися, що така риса характеру, як гуманність, лише красива вигадка, та, на щастя, це не так. У світі й досі залишилися особи, які здатні безкорисливо жертвувати чимось заради суспільства, які здатні поважати і любити не тільки близьких, а й незнайомих людей. Наприклад, гуманною, на мою думку, можна назвати відому акторку Акжєліну Джолі, яка виконує обов'язки Посла доброї волі ООН і дійсно турбується про дітей-сиріт, жертвує великі кошти на їх утримання і навіть усиновила кількох малят.
Тема гуманності широко відображена у світовій літературі. Наприклад, в оповіданні М, Горького «Давко» головний герой вириває своє серце л грудей для того, щоб освітити шлях людям. Також проблему людяності підняв у своєму безсмертному творі «Фауст» геніальні™ німецький письменник Гете. Він показав, що людина стає насправді щасливою лише тоді, коли присвячує себе праці на користь інших.
Отже, я вважаю, що гуманність — це надзвичайно рідкісний дар, який треба берегти бо, маючи його, людина дійсно стає Людиною.
Гуманність — це шанобливе, доброзичливе, співчутливе ставлення до людей, вміння бути стриманим в оцінці їхніх вчинків.
Розвиток гуманізму сягає своїм корінням часів Відродження. Саме тоді висловили думку про те, що людину треба поважати та цінувати такою, яка вона є. В наш час ці ідеї через засоби масової інформації широко пропагандують і політики, і зірки.
Гуманність, перш за все, передбачає поблажливе ставлення до проступків оточуючих, адже жодна людина не застрахована від помилок. Навіть злочинці мають право на другий шанс, право спокутувати власну провину. Тому, я вважаю, що відміна смертної кари стала ще одним кроком на шляху розвитку гуманного суспільства.
Синонімом гуманності є людяність, тобто здатність співчувати та допомагати оточуючим. У міжнародному масштабі цей аспект проявився після Чорнобильської катастрофи. Тоді Куба абсолютно безкоштовно організувала спеціальні табори для лікування та оздоровлення українських дітей, які постраждали в результаті тієї страшної аварії.
Важливою і наш час є пропаганда гуманного ставлення до ВІЛ-інфікованих, бо суспільство через недостатню поінформованість про цю хворобу просто відвертається від таких людей.
Повага до національних і загальнолюдських традицій і цінностей теж є складовою гуманності. Наприклад у поемі І. Котляревського «Енеїда» сказано, що під час війни між туром та Енеєм за їх взаємною домовленістю бої на деякий час припиняли, аби кожен народ міг достойно поховати загиблих воїнів.
Отже, гуманність — це, перш з? все, взаємоповага та людяне ставлення одне до одного. А без цього неможливо будувати високоморальне суспільство та міцну державу.
Олександр Олесь ненастанно шукав таких виражальних засобів, які з найбільшою точністю відображали б любов і захоплення Україною, надії та розчарування, його журбу і радість: Жита з волошками, і луки, і гаї. І всі розкоші весняні, Всю вроду, всю красу безкраю. Як втілити її, не знаю, В словах, в пісні мої. Як пристрасно хотілося йому, українському інтелігентові, щоб рідна батьківщина "згадала згублене ім'я"! 1903 року студентом він побував на відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві. Саме там відбувся остаточний вибір - усвідомлення свого національного покликання. Зустріч з Грінченком, Самійленком, Коцюбинським, Лесею Українкою окрилили, підняли дух. Працювати, вчитись, творити треба на славу рідної культури, рідного слова. Відтоді в кожному вірші билося переповнене любов'ю до України поетове серце. Осмислення її долі, минулого й сучасного знайшло своє журливе відображення в поезіях "Для всіх ти мертва і смішна...", "Ой не квітни, весно, - мій народ в кайданах...", "О правда! Мій народ смішний безкрає...". Промовистим є останній вірш, у якому автор стверджує, що ніколи не відмовиться від свого народу, яким би він не був "смішним, горбатим" і "безпам'ятним таким". У передреволюційні роки з'являються нові, оптимістичні настрої. Олесь палко бажає побачити свій край нарешті вільним, розкутим, спроможним творити власну долю. У поезіях 1916-1917 років звучать і надії, і заклики, і докір, і сподівання. Чи є слова прекрасніші за ті, з якими поет звертається до бажаних гостей України - Сонця і Волі? Чи ж справдилися надії? В кривавім морі і вогні Її, окрадену, збудили... Вітри і вихори страшні Її в повітрі закрутили. Відчай, безнадія. Поетове серце сходить кров'ю від муки ("В моїй душі не сходе сонце..."). Тоді, 1919 року, коли Україна, окрадена і зраджена, лежала в руїнах і кривавих шрамах, почалася трагічна сторінка життя Олеся, яку можна назвати одним словом - чужина. Він бачив, що більшовизм не дасть тієї волі, яку виходив зустрічати так сердечно. Було боляче, бо кривавий експеримент над народом тривав. У цей трагічний час Олесь звертається до образу Тараса Шевченка: Чому тепер тебе немає, В ці дні безладдя і негод, Коли над кручами блукає Війною змучений народ? Олександра Олеся розривають навпіл бажання повернутися і усвідомлення ризикованості повернення. І так майже 26 років. Що пережило його змучене серце, розкажуть вірші "В журбі я сонцю не радію...", "О, принесіть як не надію, то крихту рідної землі", багато інших. У час становлення державності Україна прислухається до голосу свого люблячого сина. Він і нині озивається в десятках нових пісень, звучить зі сцен і трибун. Збулися слова поета: Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду, Той ім'ям не вмре ніколи В спогадах народу.
Щоб пересвідчитися в тому, що сучасне суспільство дуже далеке від гуманності, варто просто проїхатися у громадському транспорті в «годину пік», коли втомлені й агресивно налаштовані один проти одного пасажири ладні побитися через вільне місце. У такі моменти починає здаватися, що така риса характеру, як гуманність, лише красива вигадка, та, на щастя, це не так. У світі й досі залишилися особи, які здатні безкорисливо жертвувати чимось заради суспільства, які здатні поважати і любити не тільки близьких, а й незнайомих людей. Наприклад, гуманною, на мою думку, можна назвати відому акторку Акжєліну Джолі, яка виконує обов'язки Посла доброї волі ООН і дійсно турбується про дітей-сиріт, жертвує великі кошти на їх утримання і навіть усиновила кількох малят.
Тема гуманності широко відображена у світовій літературі. Наприклад, в оповіданні М, Горького «Давко» головний герой вириває своє серце л грудей для того, щоб освітити шлях людям. Також проблему людяності підняв у своєму безсмертному творі «Фауст» геніальні™ німецький письменник Гете. Він показав, що людина стає насправді щасливою лише тоді, коли присвячує себе праці на користь інших.
Отже, я вважаю, що гуманність — це надзвичайно рідкісний дар, який треба берегти бо, маючи його, людина дійсно стає Людиною.
Гуманність — це шанобливе, доброзичливе, співчутливе ставлення до людей, вміння бути стриманим в оцінці їхніх вчинків.
Розвиток гуманізму сягає своїм корінням часів Відродження. Саме тоді висловили думку про те, що людину треба поважати та цінувати такою, яка вона є. В наш час ці ідеї через засоби масової інформації широко пропагандують і політики, і зірки.
Гуманність, перш за все, передбачає поблажливе ставлення до проступків оточуючих, адже жодна людина не застрахована від помилок. Навіть злочинці мають право на другий шанс, право спокутувати власну провину. Тому, я вважаю, що відміна смертної кари стала ще одним кроком на шляху розвитку гуманного суспільства.
Синонімом гуманності є людяність, тобто здатність співчувати та допомагати оточуючим. У міжнародному масштабі цей аспект проявився після Чорнобильської катастрофи. Тоді Куба абсолютно безкоштовно організувала спеціальні табори для лікування та оздоровлення українських дітей, які постраждали в результаті тієї страшної аварії.
Важливою і наш час є пропаганда гуманного ставлення до ВІЛ-інфікованих, бо суспільство через недостатню поінформованість про цю хворобу просто відвертається від таких людей.
Повага до національних і загальнолюдських традицій і цінностей теж є складовою гуманності. Наприклад у поемі І. Котляревського «Енеїда» сказано, що під час війни між туром та Енеєм за їх взаємною домовленістю бої на деякий час припиняли, аби кожен народ міг достойно поховати загиблих воїнів.
Отже, гуманність — це, перш з? все, взаємоповага та людяне ставлення одне до одного. А без цього неможливо будувати високоморальне суспільство та міцну державу.