Чому нас вчить оповідання іван підкова було колись — в україні ревіли гармати; було колись — запорожці вміли пановати. пановали, добували і славу, і волю; минулося — осталися могили на полі. високії ті могили, де лягло спочити козацькеє біле тіло, в китайку повите. високії ті могили чорніють, як гори, та про волю нишком в полі з вітрами говорять. свідок слави дідівщини з вітром розмовляє, а внук косу несе в росу, за ними співає. було колись — в україні лихо танцьовало, журба в шинку мед-горілку поставцем кружала. було колись добре жити на тій україні а згадаймо! може, серце хоч трохи спочине. чорна хмара з-за лиману небо, сонце криє. синє море звірюкою то стогне, то виє. дніпра гирло затопило. «ануте, хлоп’ята, на байдаки! море грає — ходім погуляти! » висипали запорожці — лиман човни вкрили. «грай же, море! » — заспівали, запінились хвилі. кругом хвилі, як ті гори: ні землі, ні неба. серце мліє, а козакам того тілько й треба. пливуть собі та співають; літає а попереду отаман веде, куди знає. похожає вздовж байдака, гасне люлька в роті; поглядає сюди-туди — де-то буть роботі? закрутивши чорні уси, за ухо , підняв шапку — човни стали. «нехай ворог гине! не в синопу, отамани, панове молодці, а у царград, до султана, поїдемо в гості! » «добре, батьку отамане! » — кругом заревіло. «і вам! » надів шапку. знову закипіло синє море; вздовж байдака знову похожає пан отаман та на хвилю мовчки поглядає.
