Диктант
Роксолана
Вона (з,с)гадувала сво(є,е) ж(і,и)(т, тт)я. Ні (не)д(а,о)ремно прож(е,и)ла вона (на)св(і,и)т(і,и). Вона
(з,с)робила для (у,У)країни все, (шч,щ)о (з,с)могла. Сорок од(и,і)н р(і,и)к пробула султаною
(т,Т)уре(ч,ч)(и,і)ни. Сорок од(и,і)н р(і,и)к (най)м(о,а)гут(ь?)ніша (у)світі д(е,и)ржава (не)ч(и,е)нила нападу
на (у,У)країну і (с,з)тримувала (т,Т)атар. Це врятувал(о,а) (к,К)оза(тс,ц)(ь?)ку д(е,и)ржаву в(і,и)д
з(а,о)гибелі. Знала (н,Н)астя (з)уст (Є,є)вропейс(ь?)к(и,і)х купц(і,и)в, (шч,щ)о ро(з,с)квітла її
бат(ь?)к(і,и)вщ(и,і)на, (з,с)біл(ь)шилося н(а,о)сел(е,и)(н,нн)я, пов(е,и)ро(с,з)тали нові міста і села,
зміц(ь?)ніла Січ(ь?). Так, вона (р,Р)оксолана (з,с)робила біл(ь)ше, ніж(ь?) усі гет(ь?)мани (у,У)країни й
(най)могут(ь?)ніш(и,і) армії (Є,Е,є,е)вропи. Вона т(е,и)ндітна ж(і,и)нка остаточ(ь?)но (піді)рвала
могут(ь?)ніс(ь?)т(ь?) Порти.
Можу (с,з)покійно пом(и,е)рати. Моя (у,У)країна жит(е,и)ме думала в(е,и)лика султанша.
За(шч,щ)(е,и)міло сер(д)це. Пожити(б) (шч,щ)(е,є) трох(и,і)… І ра(п,б)том так я(с,з)краво ч(и,і)тко
побач(е,и,і)ла р(и,і)дну хату б(і,и)лу вим(а,о)за(н,нн)у гл(и,і)ною. Л(е,и)леки на клуні, з(о,а)л(о,а)ті
хр(е,и)сти (на)церкв(и,і). Ку(е,є) з(у,о)зуля закл(а,о)пота(н,нн)а ніч(ь?)ним кува(н,нн)ям.
І мати її рідна мати стоїт(ь?) під груш(о,е)ю. Мамо! (що)сили гукнула (р,Р)оксолана. То було її
оста(н,нн)(е,є) слово.
Спиши, обираючи з дужок потрібний варіант, розстав розділові знаки
Как по мне, не следует расставлять проблемы современной семьи в порядке уменьшения - увеличение «опасности» . Все то, о чем будет идти разговор, может поставить брак под угрозу. Это вредные привычки - употребление алкоголя, табака, наркотиков. Это отсутствие общения и общих интересов у членов семьи, когда сосуществование сводится к общим детям и бюджету. Это угроза развода, когда двое не могут, а то и просто не хотят искать общий язык, или сожительство без регистрации брака, при котором женщина должна рисковать всем, не имея никаких прав и гарантий на будущее. Это нежелательные дети, которые превращаются в бремя для родителей, а воспитание - на вынужденную дань ненужному маленькому человеку. А то и проще и прозаичнее - аборты как возможность устроить свою «счастливую судьбу» за счет жизни собственного ребенка. Это нарушение супружеской верности. Что там говорить? Анархия разрушает.
Как же сохранить семью от разрушения? Выбирать брачного партнера, для которого здоровья является настоящим приоритетом в жизни. Познавая человека в процессе свиданий, проверять прежде всего общность ваших с ней интересов, ценностей и целей, начиная от отношения до каких-то культурных явлений (общность художественных вкусов) , к религиозной принадлежности. «Нет! » разводу следует говорить еще до того, как вы образовали семью; просто поставить верность жене принципом вашего существования. Это будет возможно тогда, когда жена будет постоянно стремиться удовлетворять ваши нужды в признании, доверию, глубоких взаимоотношениях, дружбы, поддержке в сложных ситуациях, а вы будете делать это для нее. А все перечисленное происходит от общения, которому двое уделяют серьезное внимание, время и место. Только такое общение разрешит отношениям развиваться и углублять, а не вырождаться в сплошное равнодушие к нуждам другого да и к самому его лицу. Такое общение возможное в семье, созданной по свободному решению двух соединить свои жизни, а не прихотью - давлением родителей, друзей или желанием не быть одиноким или не отставать от других.
ДІВЧИНА В СТЕПУ
Заходила ніч.
Німіє степ і тьмариться.
Поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої днини. Не погасло ще на заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря. А місяць, що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем.
Ринуло з неба ціле море тихого світла, усе на землі потопляючи. Над степом промайнув легенькою тінню незрячий сон.
Ніч зайшла.
Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу хуторець.
Синіють у промінні хатки. У яр потяглися довгі тіні.
Тихо в хуторі, мов у скам’янілому царстві із давньої казки.
Серпи, коси, вози, збруя — усе мертво лежить коло хат, немов ті цяцьки, що перед сном порозкидали малі діти. По дворах манячать стіжки свіжої пашні, мало не поруч із хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.
На нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються довгими рядами не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці.
А над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна.
Розкошами, красою віє над степом...
У яру тихо й сумно. Світить над ним місяць. Уздовж його розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб одірвались і попливли проти місяця понад зрошеною травою марища - тіні. Запирскало щось... Воли.
За волами виринула й стала в яру волохата постать.
На голові в неї наверчене жмутом якесь ганчір’я, довга свита підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи, а в руках - батіг. З купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже великими пречудними очима. Дівчина притулилася плечем до стовбура й закинула голову проти місяця. Очі в неї склепилися, руки опустились, як у сонної. Стоїть і осміхається.
Затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ.
М. Пимоненко. Проводи козака
Потім із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла викувані, слова пісні:
Яром, яром, пшениченька ланом,
Горою овес.
Не по правді, молодий козаче,
Зо мною живеш...
Слова всі до одного оддалися голосною луною: ні одне не сховалося. Дівчина замовкла і схилила голову. Стало знов тихо. Тільки десь далеко, тремтячи в повітрі, завмирали останні одголоси пісні.
Верби стоять непорушно. Крізь їх віти де-не-де визирають далекі зорі.
Дівчина звела великі очі й довго вдивлялася ними в сріблясту далечінь. Здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала гірко головою. Знову зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. Дівчина заплющила очі, марить і співає.
І ввижається бідній дівчині в старих лахміттях, що не наймичка вона, не сирота... Вона дочка багатого батька. У неї шовком шиті сорочки, дорогії килими, дукачі срібні... Та не милі їй вони, бо не хоче її любити козак молодий. А той козак - такий хлопець, яких уже немає тепер: він у пишному вбранні, що сяє, як сонце. Під ним грає кінь вороний, а в того коня горять на ногах золоті підкови, срібні виблискують стремена. Сидить козак на коні перед нею, хороший і вільний, як вітер степовий, а вона стоїть перед ним засмучена та стиха докоряє йому, що не по правді він з нею живе...
Тужить, розливається голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу живе оповідання про дівчину та зрадливого козака (С. Васильченко).