Дискусія на тему: "наша доля у наших руках"

У майстерні було вогко й незатишно, як у будь-якій старій гончарні. 
Під низькою стелею висів тьмяний олійний ліхтар. Він шипів і потріскував. Було б зовсім темно, коли б навпроти широких дверей не палало горно, що в ньому гончарі випалюють посуд. По стінах майстерні метушилися відблиски. У їхній грі все видавалось химерним. На полицях стояли готові до випалювання миски, горнята, гладишки й глечики. Вони були підсушені, але ще сирі. Горно палало малим вогнем, щоб зараз посуд не попсувати. Тільки годин через вісім гончар мав запалити вогонь великий з дров соснових, липових чи осикових. 
- Ви все не знаєте спочинку, - здивувався козак.- Хіба глечики потрібні для війни? - Ми тут не глечики затіяли. 
 Гончар узяв чималий кавалок глини, кинув на верхняк станка, закрутив круг. Під його руками почала виникати кубушка з вузьким горлечком і товстими стінками. 
- Коли оцю макітру набити порохом і залізяччям, а у ці дірочки вставити запалені гноти та скинути з вежі на голови ворогам…  
Козак уважно роздивлявся череп’яну бомбу.

Дитинство у кожної людини - неповторна й найкраща пора. Але інколи трапляються такі обставини, що доводиться швидко дорослішати, переносити нарівні з дорослими злигодні та голод. Так було і з героєм переказу «Млинці з акації». Ставши дорослим, він іде весняним квітучим містом і відчуває зовсім не те, що всі люди навкруги. Запах акації та бузку нагадує йому, як у сорок сьомому році довелося від голоду їсти млинці з акації. Власне, це й не млинці, а якась «приторно-солодко-солона біла маса», що викликала лише нудоту. Такої їжі ніхто з рідних, незважаючи на страшний голод, їсти не зміг, окрім брата Володьки. Картина того, як братик ковтав зі сльозами на очах те вариво, а змарніла мати плакала за його спиною, назавжди залишилася в пам’яті героя. І для нього запах квіток акації - страшний і незабутній спогад про дитячі роки, про брата і матір.