До ть будь ласка не обов язково поясеювати хоча б iдею напишiть будь ласка.
Розробіть проблемну ситуацію на матеріалі лексики. Наприклад, учитель пропонує учням виконати ще одну вправу і чує репліку: ″Ми вже і так заморилися″. Можна зробити невеличку паузу запитати: ″А чи знаєте ви, що у слові ″заморилися″ заховалася історія наших предків?″. В очах учнів виникає цікавість. Тоді продовжуємо: ″Ще до прийняття християнства наші прадіди поклонялися багатьом богам, серед них була й богиня сну, відпочинку Морина. Вона й морила людей сном, утомою; звідти, з сивої давнини, й прийшли до нас слова: моритися, заморитися.
Кожен день ми спілкуємося з різними людьми, висловлюємо свою думку, сперечаємося, доводимо, відстоюємо свою правоту. Величезна сила криється в наших словах. Але тільки в тому випадку, якщо ми вміємо правильно розпоряджатися цією силою, спрямувати її в правильне русло. Є люди, які наївно вважають, що чим більше вони говорять, тим розумнішим здаються, але це далеко не завжди вірно. Цілком природно, що коли ми щось знаємо, то хочемо розповісти про це іншим або показати їм, що ми це знаємо.“Якби мені запропонували вищу мудрість під неодмінною умовою, щоб я мовчав про неї, я б відмовився”, – сказав великий філософ Сенека. Звичайно, він був прав, але і знаннями потрібно вміти правильно розпорядитися. Не завжди є сенс виставляти напоказ свої знання, постійно говорити про них, адже і їх може бути недостатньо, і ми опинимося в дурному положенні. Д. І. Писарєв говорив: “. дуже небагато людей, і притому тільки самі чудові, здатні просто і відверто сказати: “не знаю”.
Слово – срібло. Так, це так. Як багато втратили б людина і весь світ, якщо б ми не володіли даром слова. Як могли б ми виражати свої почуття? Як би дали зрозуміти іншій людині, як ми до нього ставимося? Як змогли б поділитися своїми враженнями від чогось, висловити свою точку зору? Світ став би нудним і нецікавим, як нудні і нецікаві порожні люди – ті, кому нема чого сказати, або ті, хто мало знає і не прагне знати більше. Погодьтеся, є в нашому світі такі “мовчуни”. Але вони як раз менше заслуговують осуду, ніж ті, хто теж нічого не знає, але намагається довести зворотне. Хіба не зустрічаються нам у житті такі люди, які постійно про щось говорять, намагаються видати якусь фантазію за дійсність і стомлюють… безглуздою балаканиною? От при зустрічі з такими людьми і згадуєш, що слово – срібло, а мовчання в даному випадку – золото.
Єдиного слова заради
говорив поет Ст. В. Маяковського. І в нашому повсякденному житті краще притримати в собі цю “руду”, щоб єдине варте слово було справжнім сріблом. Зуміти промовчати там, де слова не потрібні, – це велике мистецтво, і йому треба вчитися. Так, саме так! Ми з дитинства вчимося говорити, висловлювати свої думки. А виявляється, нам слід навчитися мовчати.
І все це відноситься не тільки до тих випадків, коли ми говоримо (або не говоримо) про наших знаннях. У звичайному житті ми відчуваємо безліч негативних емоцій: образу, гнів, злість, роздратування. І в більшості випадків нам хочеться тут же виплеснути ці емоції на оточуючих. Нерідко буває так, що тебе образили-ти розлютився і кидаєш роздратоване слово іншій людині, зовсім не винному у твоєму образі. Виходить, що одним лише словом ти образив ні в чому не винну людину, зробив комусь боляче.
Якось я почула досить повчальну історію про те, як сперечалися дві людини. У кожного була своя думка, різко протилежну думку співрозмовника. І, не бажаючи слухати товариша, кожен з них намагався довести свою правоту. Цей спір міг тривати вічно, і сперечаються так і не дійшли б згоди. А третій чоловік стояв поруч і не говорив ні слова. Але слухав. І почув правильні думки і в одного, і в іншого співрозмовника. Коли аргументи сперечальників вичерпалися, він просто спокійно висловив свої висновки. Сперечаються погодилися. І вся суперечка, весь потік слів виявився безглуздим, а справжнім золотом виявилося мовчання.
Тому потрібно проявити велике зусилля волі, щоб навчитися стримувати себе, навчитися мовчати навіть тоді, коли дуже хочеться висловитися, навчитися слухати інших, спокійно робити висновки і говорити все одне, але вагоме слово.
Марися вільно розкинулась у траві, задивилася на завислі кетяги акації. Пахнуть вони густо медово. Бджоли гудуть, обліплюють біло-рожевий цвіт. Десь із глибини урочища соловей подає голос. Кажуть, меншає на світі солов`їв( підкреслити апостроф). Невже планета справді прощається з цим сіреньким самобутнім найніжнішим своїм поетом? А з ким же ділити оте почуття, що підіймається, росте в тобі, хоча й не знаєш, для кого? Незвичайний стан переживає душа в цім давнім урочищі. Ніби п`янить(підкреслити апостроф) самий дух акації, від нього аж чадієш, умліваєш, поринаєш у безміри якогось блаженства. Марися змружує очі, і одразу ніби зникає все, тане. Маєш над собою лише цей дивний світ, зітканий із золотавості сонця й клубків білого обліпленого бджолами цвіту. Досягається якась не знана раніш гармонія, сонце розлилося, і сама ти вже ніби розчиняєшься в солодкій млості природи в її запашистих медах… Зовсім заплющуєш очі, і тоді тебе нема, життя розтануло, світ зіллявся — на місці сонця вирує в небі тільки жовто-бура гаряча туманність, сповнена пахощів цвіту й золотої бджолиної музики.
Объяснение: