І. Доберіть до поданих іменників прикметники або дієслова у формі минулого часу. Утворені сполучення запишіть. Визначте рід іменників.
Аташе, шимпанзе, кенгуру, журі, Оріноко (ріка), Поті (місто), трюмо, какаду, ступінь, Сантьяго (місто), Альпи (гори), сомбреро.

ІІ. Відредагуйте словосполучення.

Хвилююча зустріч, пануюча ідея, наступаюче свято, миючі засоби, водоплаваючі птахи, зволожуючий крем, приваблююча пропозиція, переконуючий доказ, домінуюча риса, координуючий центр, радіючий учень, оточуюче середовище.

ІІІ. Запишіть подані слова разом, окремо або через дефіс.

Жовто/гарячий, сріблясто/сірий, кінець/кінцем, один/однісінький, де/не/де, військово/полонений, раз/у/раз, військово/зобов'язаний, перекоти/поле, вічно/зелений, воєнно/промисловий, одно/особовий.

Ось який діалог відбувся у мене з народним артистом Богданом Ступкою. Він стояв переді мною у прекрасно пошитому костюмі, стрункий, усміхнений. Цього дня у мене виникли непередбачені непорозуміння із знайомою дівчиною. І я тремтячим від хвилювання голосом звернувся до нього:

- Пробачте, Богдане Сильвестровичу, як, на Вашу думку, легше за все знайти потрібний ключик до серця дівчини?

- Що Ви маєте на увазі? - співчутливо відповів мені великий актор.

З почервонілим від ніяковості обличчям я сказав:

- Знаєте, є одна дівчина, яка втратила довіру до людей. Вона мені дуже подобається, і я хотів би повернути їй радість спілкування.  

- Розумієте, молодий чоловіче, довіра повертається в процесі спілкування. Ви можете просто поговорити з нею відверто і щиро, сказати їй слова, які вона вже майже не сподівалася почути: ти дуже хороша, ти гарна, ти маєш чудовий голос (або ти чудово малюєш)... Найголовніше, щоб ці слова йшли від самого серця.  

- І тоді вона мені повірить?  

- Вона повірить, якщо відчує вашу щирість і бажання прийти на до

- То ви вважаєте, що правильно і вчасно сказані слова можуть зробити чудеса?  

- Так, ваша розмова повинна бути чемною, ввічливою, задушевною, тактовною - і тоді до серця будь-кого з людей ви підберете ключик.  

- Мені дуже сподобалися ваші неоціненні поради, я обов"язково ними скористуюся. Дякую вам, Богдане Сильвестровичу.  

- Нехай щастить!  

Миколка, син Прокопа, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, білолиценький, носок невеличкий, щічки круглесенькі, ще й чубок кучерями. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке — чи про луку, чи про ліс.. Ну й любило це. Раз гулять повели їх у ліс. Він забіг у гущавину та й зупинився у захваті: "А як ось тут гарно! Гіллячко... сонечко в дірочки... мережечки", І все було йому цікаво.А якось прийшов сумний. Вчитель запитав, чому. Та й розповів: у хаті бідно, їсти хочеться. А на столі лише хліб та борщ учорашній перебовтаний. А хотілося й оладок, і риби. Як батько де почув, то й побив. "Шкури з мене, шкури", — кричить. Наступного разу чоботи порвались. Знову батько побив. А через деякий час відвалився в чоботі підбор. Злякався Миколка. Розсердився батько: "Старцюго, — кричить, — панувать!.. Ось прийде, за стіл залізе... книжки розкладе, перо... старцюго, щоб і но не була в школі... В найми з душею твоєю".Вибіг Миколка з хати. А ввечері повертається, під пахвою чоботи несе. Вчитель дав, як дізнався, що трапилось. Прокіп душею відійшов, осміхається. Попросив сина показать, що він там вчить такого цікавого. І так гарно то було. Буква "О", як бублик, а "Г", як кочерга, а хмара з’являється з пари. Радий Прокіп. Він і сам бігав синові чоботи позичить та ще й хліба. Ніхто не дав. У найми, кажуть, віддавай. А він би сина й у второкласну школу відправив, і в семінарію, щоб до ума довести. Щоб хоч він не страждав: "Хіба ж я ворог дитині своїй!.. Спроможусь..."