Якось раз я пішов у парк атракціонів. Мені захотілося покататися на одному дуже страшному атракціоні. Треба було сісти в сидіння, й воно буде везти тебе вгору й вниз зі страшною швидкістю на сорокаметровій висоті.
Я пішов на цей атракціон з мамою. Все було здорово, у мене був тільки легким переляк, втрата мови на певний час та параліч всіх моїх кінцівок.
А все-таки в лікарні було класно: давали дивитися телевізор та їсти морозиво, тільки не розмовляли зі мною. Ну й, правильно, хто буде розмовляти з людиною, яка втратила дар мови ?
Через два дні мене випустили, бо я вже міг говорити свої перші слова, такі як: «Віддай мою кисневу подушку!» Або « Прибери свого кота від томографа!»
Після всього цього я поїхав до Англії, де познайомився з одним хлопчиком. Якось раз ми прийшли в один актовий зал, де захотіли заспівати на караоке. Ми думали, що впораємося, але, коли заграла музика та слова побігли по екрану, ми зрозуміли, що співати караоке не так вже й легко. Ми з товаришем вже були готові вирити оркестрову яму, де можна було б сховатися, але продовжували співати. Я намагався співати хоча б останні слова в рядку, а товариш намагався співати ті слова, яких у рядку немає.
Мій товариш пішов додому, а я залишився потанцювати на дискотеці, але потім теж вирішив піти додому. Коли я йшов у номер, один італійський хлопчик вирішив перепинити мені дорогу, сівши на стілець перед дверима. Він думав, що я не зможу відкрити двері. Я вже було почав думати, що напишуть на моєму надгробку, але потім всього лише штовхнув двері й пішов далі.
Не можна стати великою, успішною людиною, використовуючи зло, агресію та ненависть, руйнуючи «вічні» цінності людства. треба бути добрим і привітним з людьми, які тебе оточують. тим, хто потребує цього. також необхідно постійно навчатися, самовдосконалюватися, стати висококваліфікованим спеціалістом. іноді, звісно, буває важко подолати свої лінощі, змусити себе робити те, що не хочеться, але думаю, що мета варта цих зусиль. я вважаю, що великою робить людину підтримка та любов близьких та рідних, для них ми завжди найкращі. я дуже люблю своїх батьків, бабусю і дідуся, хочу, щоб вони були здоровими та щасливими, пишалися мною. хочу, щоб у нашій родині завжди панував лад, затишок, любов, взаємоповага, підтримка. сподіваюся, що і мої однолітки не будуть забувати про моральні цінності — основу життя нашого народу. адже саме духовність відрізняє людину від тварин, підносить її над буденністю, робить великою, дає крила. пам’ятаймо заклик ліни костенко:
Я пішов на цей атракціон з мамою. Все було здорово, у мене був тільки легким переляк, втрата мови на певний час та параліч всіх моїх кінцівок.
А все-таки в лікарні було класно: давали дивитися телевізор та їсти морозиво, тільки не розмовляли зі мною. Ну й, правильно, хто буде розмовляти з людиною, яка втратила дар мови ?
Через два дні мене випустили, бо я вже міг говорити свої перші слова, такі як: «Віддай мою кисневу подушку!» Або « Прибери свого кота від томографа!»
Після всього цього я поїхав до Англії, де познайомився з одним хлопчиком. Якось раз ми прийшли в один актовий зал, де захотіли заспівати на караоке. Ми думали, що впораємося, але, коли заграла музика та слова побігли по екрану, ми зрозуміли, що співати караоке не так вже й легко. Ми з товаришем вже були готові вирити оркестрову яму, де можна було б сховатися, але продовжували співати. Я намагався співати хоча б останні слова в рядку, а товариш намагався співати ті слова, яких у рядку немає.
Мій товариш пішов додому, а я залишився потанцювати на дискотеці, але потім теж вирішив піти додому. Коли я йшов у номер, один італійський хлопчик вирішив перепинити мені дорогу, сівши на стілець перед дверима. Він думав, що я не зможу відкрити двері. Я вже було почав думати, що напишуть на моєму надгробку, але потім всього лише штовхнув двері й пішов далі.
Ось так весело я провів свої канікули.