Українці – народ, який дуже чутливо ставиться до всього “свого”. Особливо це стосується дому – своєї маленької Батьківщини. Її люблять, нею пишаються і нікому не дадуть образити поганим словом. Але ж не всі такі. І не всі розуміють цю дивну любов. І навіть якщо говорити не тільки про любов до Батьківщини, але й просто про любов до свого. Але чому так? Чому для одних своє – це щось особливе, сокровенне, надзвичайно цінне, а для інших – це щось звичайне і буденне?
Окрім своєї маленької (або і великої, чому ні?) Батьківщини, люди часто вважають “своїми” якісь звички, знання, поради і вислови. Часто можемо чути: “О, це він від мене взяв”, або “Ти цим у свого татуся”, “Донечка пече пироги як я – завжди смачно!”. Чому нам так важливо щось присвоїти? А тому, що вважаємо це своїм надбанням, скарбом і деякою особливістю і дуже тішимось, коли знаходимо однодумців, які теж вважають щось суто своїм.
Але коли знаходимо того, хто скаже: ” А чому твоє? Я це і від Михайла чув”, “Ну і що, я теж таку колекцію в дитинстві мав, але потім віддав сусідському хлопчику”, то це дошкуляє нам, а іноді й боляче ранить. Наші цінності, наше “своє” хтось бере і отак запросто знецінює. Ми починаємо захищати “своє” і наштовхуємось на ще більшу стіну непорозуміння.
Щоб не ставалося конфліктів інтересів, непорозумінь, які іноді зовсім легко розв’язати, варто зрозуміти, що “своє” – воно тільки для нас “своє”, а для іншого воно вже “чиєсь”. Звучить дивно, але це насправді так і усвідомлюється воно десь на підсвідомості. Оце “своє”, рідне ми осмислюємо і відчуваємо не так, як хтось інший, ми вкладаємо свій сенс. Але ж не варто забувати і про “чиєсь”, бо для когось оце “чиєсь” і є “своє”. Виходить якась плутанина між “своє” і “чиєсь”. Та це лише на словах. На підсвідомому рівні ми розуміємо всі відтінки цих явищ.
Тому, коли починаємо відстоювати або нахвалювати “своє”, пам’ятаймо, що своє рідне – своєрідне.
Звички займають дуже суттєве і важливе місце в житті кожної людини і члена суспільства. Не дарма кажуть, що звичка може сформувати людський характер. Безумовно те, що поряд з добрими, позитивними звичками людині також характерні деякі звички негативного характеру. В той же час ми прекрасно знаємо, що наше суспільство не стоїть на місці, а розвивається.
Чи можна внаслідок цього сказати, що погані звички колишніх часів справді з часом відходять у минуле?
Аналізуючи один з найкращих творів української літератури під назвою “Кайдашева сім’я” можна прийти до висновку, що для його героїв були властиві лише негативні звички. Старі Кайдаші, які все життя тяжко працювали, на старості років змогли трохи розбагатіти, але нічого доброго це їм не принесло. Приміром, батько сімейства, старий Омелько, просто спився, його дружина перебувала в постійних конфліктах з невістками, а сини Карпо і Лаврін не могли вирішити як проблеми власних сімей, так і проблеми сім’ї своїх батьків.
Але в корені всіх цих проблем одна дуже погана звичка – цінувати матеріальне більше духовного. Звичайно, всі люди хочуть жити комфортно, багато, але хіба це варто того, щоб конфліктувати зі своїми родичами і близькими? Думається, що ні в якому разі не варто.
Тим не менше, весь твір складається з таких конфліктів, і це цілком можна називати ключовою проблемою.
Говорячи про сучасне життя і звички з твору “Кайдашева сім’я”, можна прийти до висновку, що в сучасності нічого не змінилося. І це стосується як поганої звички випивати в Омельки Кайдаша, так і загальної звички всіх членів цієї родини ставити матеріальне вище духовного. Багато води утекло з часів, описаних у творі, але люди в цілому мало змінилися. Ми так само готові знехтувати своїми близькими заради матеріальних благ, лаятися і сваритися лише б отримати те, що хочемо, і ні за що не поступатися, навіть якщо відчуваємо свою неправоту.
Все це дозволяє зробити дуже цікавий висновок, який полягає в тому, що людина не сильно змінюється в залежності від історичного періоду життя людства. Все навколо змінюється, а людина зі своїми звичками, поняттями, розуміннями і бажанням примножити майно – ні. Сам Нечуй-Левицький вважав, що це пов’язано з економічною формацією суспільства, але з тих пір людство і комунізм пережило, і капіталізм, а людина залишилася з такими ж звичками, які вона мала завжди. І причина цьому – людська сутність і природа.
Твір на тему: “Своє рідне своєрідне”
Українці – народ, який дуже чутливо ставиться до всього “свого”. Особливо це стосується дому – своєї маленької Батьківщини. Її люблять, нею пишаються і нікому не дадуть образити поганим словом. Але ж не всі такі. І не всі розуміють цю дивну любов. І навіть якщо говорити не тільки про любов до Батьківщини, але й просто про любов до свого. Але чому так? Чому для одних своє – це щось особливе, сокровенне, надзвичайно цінне, а для інших – це щось звичайне і буденне?
Окрім своєї маленької (або і великої, чому ні?) Батьківщини, люди часто вважають “своїми” якісь звички, знання, поради і вислови. Часто можемо чути: “О, це він від мене взяв”, або “Ти цим у свого татуся”, “Донечка пече пироги як я – завжди смачно!”. Чому нам так важливо щось присвоїти? А тому, що вважаємо це своїм надбанням, скарбом і деякою особливістю і дуже тішимось, коли знаходимо однодумців, які теж вважають щось суто своїм.
Але коли знаходимо того, хто скаже: ” А чому твоє? Я це і від Михайла чув”, “Ну і що, я теж таку колекцію в дитинстві мав, але потім віддав сусідському хлопчику”, то це дошкуляє нам, а іноді й боляче ранить. Наші цінності, наше “своє” хтось бере і отак запросто знецінює. Ми починаємо захищати “своє” і наштовхуємось на ще більшу стіну непорозуміння.
Щоб не ставалося конфліктів інтересів, непорозумінь, які іноді зовсім легко розв’язати, варто зрозуміти, що “своє” – воно тільки для нас “своє”, а для іншого воно вже “чиєсь”. Звучить дивно, але це насправді так і усвідомлюється воно десь на підсвідомості. Оце “своє”, рідне ми осмислюємо і відчуваємо не так, як хтось інший, ми вкладаємо свій сенс. Але ж не варто забувати і про “чиєсь”, бо для когось оце “чиєсь” і є “своє”. Виходить якась плутанина між “своє” і “чиєсь”. Та це лише на словах. На підсвідомому рівні ми розуміємо всі відтінки цих явищ.
Тому, коли починаємо відстоювати або нахвалювати “своє”, пам’ятаймо, що своє рідне – своєрідне.
Звички займають дуже суттєве і важливе місце в житті кожної людини і члена суспільства. Не дарма кажуть, що звичка може сформувати людський характер. Безумовно те, що поряд з добрими, позитивними звичками людині також характерні деякі звички негативного характеру. В той же час ми прекрасно знаємо, що наше суспільство не стоїть на місці, а розвивається.
Чи можна внаслідок цього сказати, що погані звички колишніх часів справді з часом відходять у минуле?
Аналізуючи один з найкращих творів української літератури під назвою “Кайдашева сім’я” можна прийти до висновку, що для його героїв були властиві лише негативні звички. Старі Кайдаші, які все життя тяжко працювали, на старості років змогли трохи розбагатіти, але нічого доброго це їм не принесло. Приміром, батько сімейства, старий Омелько, просто спився, його дружина перебувала в постійних конфліктах з невістками, а сини Карпо і Лаврін не могли вирішити як проблеми власних сімей, так і проблеми сім’ї своїх батьків.
Але в корені всіх цих проблем одна дуже погана звичка – цінувати матеріальне більше духовного. Звичайно, всі люди хочуть жити комфортно, багато, але хіба це варто того, щоб конфліктувати зі своїми родичами і близькими? Думається, що ні в якому разі не варто.
Тим не менше, весь твір складається з таких конфліктів, і це цілком можна називати ключовою проблемою.
Говорячи про сучасне життя і звички з твору “Кайдашева сім’я”, можна прийти до висновку, що в сучасності нічого не змінилося. І це стосується як поганої звички випивати в Омельки Кайдаша, так і загальної звички всіх членів цієї родини ставити матеріальне вище духовного. Багато води утекло з часів, описаних у творі, але люди в цілому мало змінилися. Ми так само готові знехтувати своїми близькими заради матеріальних благ, лаятися і сваритися лише б отримати те, що хочемо, і ні за що не поступатися, навіть якщо відчуваємо свою неправоту.
Все це дозволяє зробити дуже цікавий висновок, який полягає в тому, що людина не сильно змінюється в залежності від історичного періоду життя людства. Все навколо змінюється, а людина зі своїми звичками, поняттями, розуміннями і бажанням примножити майно – ні. Сам Нечуй-Левицький вважав, що це пов’язано з економічною формацією суспільства, але з тих пір людство і комунізм пережило, і капіталізм, а людина залишилася з такими ж звичками, які вона мала завжди. І причина цьому – людська сутність і природа.