Хто з нас не любить книжок? Дійсно, важко уявити таку людину. У народі кажуть: "Хто багато читає, той багато й знає". Кожен — інтелігент, бізнесмен, робітник — має хоча б невеличку особисту бібліотеку.
Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою. Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки, про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь, зберігаючи це все для нащадків.
А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння, дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі писати на папері.
Книга в Україні завжди користувалася великою пошаною. "Велика користь буває від учення книжного. Книги — це ріки, що напоюють світ, це джерела мудрості", — писав давньоукраїнський літописець. Зрозуміло, чому в Київській Русі існували книгозбірні при церквах, монастирях, при князівських та боярських дворах. Про це переконливо свідчать історичні джерела — ті самі книжки.
Я не можу уявити свого життя без книги. Найбільше мені подобаються твори дитячої літератури й сучасна фантастика. Але найнезабутніше враження справила на мене колись повість-казка "Чарівник Смарагдового міста", яку написав Олександр Волков. Я перечитував її кілька разів, кожного разу відкриваючи для себе щось цікаве й нове. Пізніше я захопився романами Жюля Верна. У моїй уяві виникали екзотичні пейзажі, сповиті імлою. Я бачив себе й бідолахою, викинутим на берег морськими буревіями, і п'ятнадцятирічним капітаном, що веде свій корабель до благородної мети, і дикуном, який усе життя провів серед незайманої природи на безлюдному острові. А зараз я охоче читаю серйозні твори українських письменників, де розповідається сувора правда про нелюдське життя нашого народу за часів далекого й не дуже далекого минулого.
Я щиро вважаю, що телебачення та електронні машини ніколи не зможуть повноцінно замінити щасливих годин спілкування з книгою. Свій твір-роздум я хочу закінчити повними філософської глибини рядками відомого поета .
Іноді трапляється так, що якась людина робить не дуже гарний вчинок. Дуже просто її засудити, але зрозуміти причину, з якої вона це зробила - набагато складніше. Мій дядько, який працює охоронцем у супермаркеті, розповів мені багато історій, які беруть за душу. Час від часу вони ловлять дрібних злодюжок - це їх робота. Когось вони здають у поліцію, а когось - ні. Бо не можуть. Не можуть вони відправити у відділення поліції літню жінку, яка поцупила пакет молока або банку дешевих консервів, бо пенсія у неї за тиждень, а грошей вже кілька днів нема, і вона голодна. Красти вона не вміє, тому завжди попадається. Робітники супермаркету її знають у обличчя, як знають і те, що щось поцупити вона буде намагатися тільки раз на місяць - десь десятого числа кожного місяця, бо пенсія у неї дванадцятого. Звісно, за законом її потрібно відправити у поліцію... але старій просто дають якусь їжу, у якої ось-ось закінчиться термін придатності, щоб їй будо як дожити до пенсії.
Багато чого бачив мій дядько: і підлітків, які крали "просто так, задля адреналіну" - цих дурників він здавав на руки батькам, щоб ті їм розповіли, до чого призводить така поведінка. Такі ніколи потім не поверталися. Здав би в поліцію - і життя такого підлітка могло піти шкереберть: проблеми з поліцією можуть поставити хрест на подальшому житті, наприклад, на мріі про вищу освіту. Бачив він і людей, що крадуть, бо є така психічна хвороба - клептоманія. Така людина не може втриматися, щоб не поцупити чогось. Він знає двох таких людей, які, до речі, завжди потім платять за те, що вкрали, навіть якщо їх не помітили. Дядько завжди каже, що кожен вчинок кожної людини завжди має якусь причину, і іноді варто розібратися, чому вона вчинила саме так. Бо засудити - просто, а зрозуміти - набагато складніше.
Хто з нас не любить книжок? Дійсно, важко уявити таку людину. У народі кажуть: "Хто багато читає, той багато й знає". Кожен — інтелігент, бізнесмен, робітник — має хоча б невеличку особисту бібліотеку.
Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою. Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки, про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь, зберігаючи це все для нащадків.
А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння, дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі писати на папері.
Книга в Україні завжди користувалася великою пошаною. "Велика користь буває від учення книжного. Книги — це ріки, що напоюють світ, це джерела мудрості", — писав давньоукраїнський літописець. Зрозуміло, чому в Київській Русі існували книгозбірні при церквах, монастирях, при князівських та боярських дворах. Про це переконливо свідчать історичні джерела — ті самі книжки.
Я не можу уявити свого життя без книги. Найбільше мені подобаються твори дитячої літератури й сучасна фантастика. Але найнезабутніше враження справила на мене колись повість-казка "Чарівник Смарагдового міста", яку написав Олександр Волков. Я перечитував її кілька разів, кожного разу відкриваючи для себе щось цікаве й нове. Пізніше я захопився романами Жюля Верна. У моїй уяві виникали екзотичні пейзажі, сповиті імлою. Я бачив себе й бідолахою, викинутим на берег морськими буревіями, і п'ятнадцятирічним капітаном, що веде свій корабель до благородної мети, і дикуном, який усе життя провів серед незайманої природи на безлюдному острові. А зараз я охоче читаю серйозні твори українських письменників, де розповідається сувора правда про нелюдське життя нашого народу за часів далекого й не дуже далекого минулого.
Я щиро вважаю, що телебачення та електронні машини ніколи не зможуть повноцінно замінити щасливих годин спілкування з книгою. Свій твір-роздум я хочу закінчити повними філософської глибини рядками відомого поета .
Іноді трапляється так, що якась людина робить не дуже гарний вчинок. Дуже просто її засудити, але зрозуміти причину, з якої вона це зробила - набагато складніше. Мій дядько, який працює охоронцем у супермаркеті, розповів мені багато історій, які беруть за душу. Час від часу вони ловлять дрібних злодюжок - це їх робота. Когось вони здають у поліцію, а когось - ні. Бо не можуть. Не можуть вони відправити у відділення поліції літню жінку, яка поцупила пакет молока або банку дешевих консервів, бо пенсія у неї за тиждень, а грошей вже кілька днів нема, і вона голодна. Красти вона не вміє, тому завжди попадається. Робітники супермаркету її знають у обличчя, як знають і те, що щось поцупити вона буде намагатися тільки раз на місяць - десь десятого числа кожного місяця, бо пенсія у неї дванадцятого. Звісно, за законом її потрібно відправити у поліцію... але старій просто дають якусь їжу, у якої ось-ось закінчиться термін придатності, щоб їй будо як дожити до пенсії.
Багато чого бачив мій дядько: і підлітків, які крали "просто так, задля адреналіну" - цих дурників він здавав на руки батькам, щоб ті їм розповіли, до чого призводить така поведінка. Такі ніколи потім не поверталися. Здав би в поліцію - і життя такого підлітка могло піти шкереберть: проблеми з поліцією можуть поставити хрест на подальшому житті, наприклад, на мріі про вищу освіту. Бачив він і людей, що крадуть, бо є така психічна хвороба - клептоманія. Така людина не може втриматися, щоб не поцупити чогось. Він знає двох таких людей, які, до речі, завжди потім платять за те, що вкрали, навіть якщо їх не помітили. Дядько завжди каже, що кожен вчинок кожної людини завжди має якусь причину, і іноді варто розібратися, чому вона вчинила саме так. Бо засудити - просто, а зрозуміти - набагато складніше.