Я дуже люблю сонячні дні... Тоді, можна погуляти з друзями, їсти морозиво, безмежно радіти ... Зрану я прокинусь, і до мене дійде розум серця. Я побачу нитку з неба і буду знати, що за неї треба хапатися. Згодом все розпливеться, як примарний сон, але міць моїх синіх очей не буде давати мені отримувати задоволення від прогнилого телебачення, трухлявих журналів і продажних газет. Але що робити коли уже погода погана? Що б я робила тоді? Напевно, це важке питання. У мене був би поганий настрій, і я цілий день,лежачи на дивані читала б книжку.Мій спокій порушуватимуть звуки потертих коліс, вуличні маніфестації, розповіді про сенс життя, прочитаний в якомусь новому бестселері Дена Брауна чи Пауло Коельйо.
Я довго пам'ятатиму той день, коли вперше в житті переступив поріг школи. Це був надзвичайно святковий день. Велика, блискуча від сонячного проміння класна дошка, грудочки білої крейди, тривожні й хвилюючі звуки дзвоника здавалися мені дивовижними. Я довго шукав свій клас, тому ввійшов до нього майже останнім. Сісти довелося на останній парті. Почав хвилюватися, що не почую вчителя, що не вистачить підручника. Так і сталося. Після привітання учителька почала роздавати по дві книжки на кожну парту. Всі жадібно хапали, починали невміло читати і милуватися малюнками. «Зараз дійде черга й до мене», — казав я собі. Аж ось на парту учителька поклала всього один підручник, який довелося ділити з синьооким дівчиськом. Чомусь тоді мене ця подія дуже засмутила, а сльози, як я їх не ковтав, все-таки покотилися. Як пізніше з'ясувалося, ту дівчинку, що не пройнялася моїм горем, звали Даринкою. Тоді вона мені якось іронічно й байдуже ла: «Ну, забери той Буквар, якщо хочеш, я його давно вже прочитала з бабусею». Навіть не знаю, що мене тоді більше вразило: те, що підручника не вистачило, чи те, що я ніколи ще не читав того Букваря.
