писав у одному із своїх віршів незабутній Максим Рильський, якого друзі з любов'ю називали Максим Добре Серце.
У багатьох своїх поезіях він оспівав природу рідної України, закликав берегти її й захищати від злої та жорстокої руки, примножувати її багатства, любити її.
Ми всі — діти природи, її часточка. Вона, велична і могутня, дарує нам життєві радощі, бо годує й зодягає, вчить і радить, застерігає й попереджує, винагороджує за хазяйновитість і суворо карає за байдужість і бездушність.
Природа — вічне джерело натхнення. Скільки прекрасних полотен живопису, музичних шедеврів, поетичних рядків створено від спілкування з нею, скільки пісень складено!
Природа — джерело нашого матеріального добробуту, якщо ми, люди, по-розумному використовуємо її багатства.
Наші предки добре знали таємниці землі. Називаючи її матір'ю-годувальницею, розуміли, що до неї й ставитись треба так, як до матері: шанобливо, тактовно, з любов'ю і повагою, турботливо, по-доброму. Тоді й земля віддячить і сприятливим кліматом, і багатими врожаями, і чистим повітрям, і ласкавим сонечком, і благодатним дощиком...
Людина мусить бути дбайливим господарем у храмі матінки Природи, а не жадібним байдужим споживачем. Звертаючись до лісу як до свого друга, Максим Рильський писав:
А за кожну деревину,
Що піде нам на будови...
...Ми нові гаї посадим,
Щоб земля була весела,
Як веселе птаство в лісі,
Як веселі дерева.
Пам'ятаймо, що за нами йдуть майбутні покоління. Якою ми залишимо їм нашу рідну землю, сьогодні залежить від нас.
Якось голодний Вовк побачив у лузі Коня. – Ага, здається, нарешті пощастило, – посміхаючись в сіромаха. Вдаючи доброзичливість, він наблизився до скакуна та привітався: – Доброго ранку! – Доброго ранку, Вовче. – Де це твій господар? – Гадаю, що вдома. – Чудово! Обід навіть не потрібно виборювати! – вже не приховуючи справжніх намірів, люто блиснув очима сірий. – Ох братику, який же з мене обід, тільки поглянь: навіть шкіра не зідрана. – А що ж робити? – стурбовано пробелькотів хижак. – Підійди до мене ззаду, вхопися за хвіст і потягни. Ось побачиш, шкіра вмить злізе. Сірий вирішив дотримуватися вказівок. Але щойно протягнув лапу до хвоста, як Кінь замахнувся копитом прямо у Вовка. Хижак кумедно беркицьнувся й утік. Мчить сіромаха долиною, аж дивиться – біля лісу Кізонька стоїть. – Доброго дня, подруго! – Добридень! – Я тебе зараз з’їм. – Нічого доброго з цього не вийде! – Це ще чому? – Поглянь уважніше: з такою важезною здобиччю – одна морока. – Що ж робити? – Здається, знаю. Для цього, Вовче, намагайся впевнено триматися на лапах і якнайширше роззявити пащу. Я ж розженуся з гірки і спробую заскочити тобі прямісінько у шлунок. – Як чудово придумала, – зрадів сіромаха. Кізка розігналася як слід. Коли ж наблизилася до хижака, то наставила вперед роги. Вовк тричі перекинувся, а щойно розплющив очі, промовив: – Цікаво, з’їв Козу чи ні? Та, мабуть, таки проковтнув. А інакше, чому б не міг підвестися? Ще цілу годину потягувався на землі хижак. – Щось однією козою не наївся. Необхідно знайти ще якусь здобич, – промимрив сірий, важко зводячись на тремтячі лапи. Помчав Вовк до села. Коли дивиться – назустріч йому прямує чоловік з аршином. – Здрастуй! – каже сіромаха. – Здрастуй. – Приготуйся, зараз тебе з’їм! – Добре, – відразу погодився чоловік. – Але спочатку пропоную виміряти твій живіт, аби з’ясувати, чи поміщуся в ньому. – Згода. Тільки швидше. Схопив селянин Вовка за хвіст. Замахується палицею та примовляє: – Аршин у довжину, аршин у ширину. Насилу сіромаха вирвався з міцних рук чоловіка. Відтоді хижак боїться навіть підійти до села...
Природа і ми
"Люби природу не як символ
Душі своєї.
Люби природу не для себе —
Люби для неї", —
писав у одному із своїх віршів незабутній Максим Рильський, якого друзі з любов'ю називали Максим Добре Серце.
У багатьох своїх поезіях він оспівав природу рідної України, закликав берегти її й захищати від злої та жорстокої руки, примножувати її багатства, любити її.
Ми всі — діти природи, її часточка. Вона, велична і могутня, дарує нам життєві радощі, бо годує й зодягає, вчить і радить, застерігає й попереджує, винагороджує за хазяйновитість і суворо карає за байдужість і бездушність.
Природа — вічне джерело натхнення. Скільки прекрасних полотен живопису, музичних шедеврів, поетичних рядків створено від спілкування з нею, скільки пісень складено!
Природа — джерело нашого матеріального добробуту, якщо ми, люди, по-розумному використовуємо її багатства.
Наші предки добре знали таємниці землі. Називаючи її матір'ю-годувальницею, розуміли, що до неї й ставитись треба так, як до матері: шанобливо, тактовно, з любов'ю і повагою, турботливо, по-доброму. Тоді й земля віддячить і сприятливим кліматом, і багатими врожаями, і чистим повітрям, і ласкавим сонечком, і благодатним дощиком...
Людина мусить бути дбайливим господарем у храмі матінки Природи, а не жадібним байдужим споживачем. Звертаючись до лісу як до свого друга, Максим Рильський писав:
А за кожну деревину,
Що піде нам на будови...
...Ми нові гаї посадим,
Щоб земля була весела,
Як веселе птаство в лісі,
Як веселі дерева.
Пам'ятаймо, що за нами йдуть майбутні покоління. Якою ми залишимо їм нашу рідну землю, сьогодні залежить від нас.
Объяснение:
если. я правильно понимаю
ну если длинное можно главные слова выбрать
– Ага, здається, нарешті пощастило, – посміхаючись в сіромаха.
Вдаючи доброзичливість, він наблизився до скакуна та привітався:
– Доброго ранку!
– Доброго ранку, Вовче.
– Де це твій господар?
– Гадаю, що вдома.
– Чудово! Обід навіть не потрібно виборювати! – вже не приховуючи справжніх намірів, люто блиснув очима сірий.
– Ох братику, який же з мене обід, тільки поглянь: навіть шкіра не зідрана.
– А що ж робити? – стурбовано пробелькотів хижак.
– Підійди до мене ззаду, вхопися за хвіст і потягни. Ось побачиш, шкіра вмить злізе.
Сірий вирішив дотримуватися вказівок. Але щойно протягнув лапу до хвоста, як Кінь замахнувся копитом прямо у Вовка. Хижак кумедно беркицьнувся й утік.
Мчить сіромаха долиною, аж дивиться – біля лісу Кізонька стоїть.
– Доброго дня, подруго!
– Добридень!
– Я тебе зараз з’їм.
– Нічого доброго з цього не вийде!
– Це ще чому?
– Поглянь уважніше: з такою важезною здобиччю – одна морока.
– Що ж робити?
– Здається, знаю. Для цього, Вовче, намагайся впевнено триматися на лапах і якнайширше роззявити пащу. Я ж розженуся з гірки і спробую заскочити тобі прямісінько у шлунок.
– Як чудово придумала, – зрадів сіромаха.
Кізка розігналася як слід. Коли ж наблизилася до хижака, то наставила вперед роги. Вовк тричі перекинувся, а щойно розплющив очі, промовив:
– Цікаво, з’їв Козу чи ні? Та, мабуть, таки проковтнув. А інакше, чому б не міг підвестися?
Ще цілу годину потягувався на землі хижак.
– Щось однією козою не наївся. Необхідно знайти ще якусь здобич, – промимрив сірий, важко зводячись на тремтячі лапи.
Помчав Вовк до села. Коли дивиться – назустріч йому прямує чоловік з аршином.
– Здрастуй! – каже сіромаха.
– Здрастуй.
– Приготуйся, зараз тебе з’їм!
– Добре, – відразу погодився чоловік. – Але спочатку пропоную виміряти твій живіт, аби з’ясувати, чи поміщуся в ньому.
– Згода. Тільки швидше.
Схопив селянин Вовка за хвіст. Замахується палицею та примовляє:
– Аршин у довжину, аршин у ширину.
Насилу сіромаха вирвався з міцних рук чоловіка. Відтоді хижак боїться навіть підійти до села...