Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Черкаська область) у родині кріпаків Григорія і Катерини Шевченків. Батько Тарасів був не ТІЛЬКИ добрим хліборобом, він ще й стельмахував та чумакував, до того ж умів читати й писати. Досить пророчим виявився батьків заповіт: "Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою, з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього спадщина по мені... нічого не значитиме...". Коли Тарасові було два роки, родина переїхала до села Кирилівка (Керелівка). Пізніше Т. Шевченко дуже часто називав своєю батьківщиною саме Кирилівку, говорив, що тут він і народився (про себе, малого, і про батьківську хату в Кирилівці Шевченко згадував у повісті "Княгиня").
У 1822 р. батько віддав сина в науку до дяка, а наступного року померла мати Тараса.
Батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала трьох своїх дітей. З того часу в родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою, між дітьми.
Після смерті батька мачуха вижила пасинка з батьківської оселі, і Тарас жив у кирилівського дяка-п'яниці Петра Богорського. У 1829 р. Тарас став служником-козачком пана Енгельгардта, згодом переїхав з ним до Петербурга. У 1832р. пан віддав Шевченка до живописних справ цехового майстра Ширяева (здібності до малярства виявилися в Тараса дуже рано: ще змалку крейда й вуглинка були для нього неабиякою радістю, а прагнучи стати художником, хлопець побував у трьох церковних малярів. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту). Хоч від жорстокого маляра Тарасові не раз діставалося, але він терпів задля омріяного мистецтва. Хлопець чимало малював з натури. Одного разу, перемальовуючи статуї в Літньому саду, Шевченко зустрів земляка — художника І. Сошенка, який познайомив його з видатними діячами російської й української культур (К. Брюлловим, В. Григоровичем, Оі Венеціановим, В. Жуковським, Є. Іребінкою).
Дедалі жорсткокішим, егоїстичнішим і меркантильнішим стає світ. Як часто буває, що ми лише хочемо один від одного вигоди, хочемо, щоб було добре нам, ми ж бо себе любимо, ми ж бо найкращі… І як мало місця залишилося для любові…
На жаль, зараз так мало людей вірять у справжнє кохання… А я вірю… Просто вірю. Я вірю, що « через тисячі літ лиш приходить подібне кохання», вірю в любов, готову на страждання й жертви. І хай мені говорять, що насправді все чудово лише у мелодрамах і в романах. Нехай. І нехай я помиляюсь, але не перестану вірити. Бо для чого тоді жити людині, якщо вона не вміє любити?
Ніхто до кінця не зрозумів, мабуть, що таке любов. І не всім дано це усвідомити. Легко любити, якщо все чудово, якщо поруч тебе – красива, розумна дружина, хороша господиня, або сильний і мужній чоловік, який завжди приносить в дім гроші і забезпечує сім’ю, якщо ви живете у розкішній трьохкімнатній квартирі в центрі, маєте дачу за містом і їздите на «Мерседесі»… А якщо трохи по-іншому? Якщо життя вносить свої корективи, і тобі доводиться чимось жертвувати заради коханої людини? В кращому випадку – не вимагати нової шуби і десятого плаття, а зводити кінці з кінцями від зарплати до зарплати. Це,звісно, ще можливо, так живуть, мабуть, багато сімей. А якщо стається так, що твоя друга половинка опиняється на інвалідному кріслі? Я завжди задаю собі питання: а чи змогла би я?... Чи змогла би я присвятити повністю своє життя для когось, не бажаючи нічого взамін? Чи змогла би я без нарікання так жити? Чи змогла би я бути біля коханої людини і любити її? Так, саме любити! Не з обов’язку, навіть не тому, що обіцяла бути в горі і недугах, не з жалості, а просто з любові? Любити… Не чекаючи нічого взамін… Знаючи, що попереду тебе чекає не прекрасний відпочинок на березі моря, не вилазки на природу,в гори, не нічні поїздки, несподіванки, сюрпризи, не дорогі подарунки, а важкі будні, щоденний догляд і присвята… Тому я вважаю, що важливим аспектом в коханні є жертовність. В наш час дійсно цінують цю рису, адже насправді є так мало людей, які вміють жертвувати собою, своїм звичним життя, кар’єрою, мріями заради щастя іншого …
Недавно прочитала історію молодої дівчини про те, як вона вийшла заміж за незрячого хлопця. Вона знала, на що йде. Знала, що він ніколи не побачить її обличчя, не знатиме, яка вона, не побачить чудової природи, вони не гатимуть разом за заходом сонця, не переглядатимуть разом спільні фото. Він не бачитиме краси кругом, а вона не зможе йому про все розповісти… Але вони люблять… Просто люблять, незважаючи ні на що.
Кохання приносить щастя. Лише потрібно вірити і по-справжньому любити. Кохати не тому, що він має важливе становище в суспільстві чи багато заробляє. Кохати тому, що він для тебе найкращий, бо він тебе розуміє, підтримує, і з ним ти можеш бути насправді щасливою.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
(1814—1861)
Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Черкаська область) у родині кріпаків Григорія і Катерини Шевченків. Батько Тарасів був не ТІЛЬКИ добрим хліборобом, він ще й стельмахував та чумакував, до того ж умів читати й писати. Досить пророчим виявився батьків заповіт: "Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою, з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього спадщина по мені... нічого не значитиме...". Коли Тарасові було два роки, родина переїхала до села Кирилівка (Керелівка). Пізніше Т. Шевченко дуже часто називав своєю батьківщиною саме Кирилівку, говорив, що тут він і народився (про себе, малого, і про батьківську хату в Кирилівці Шевченко згадував у повісті "Княгиня").
У 1822 р. батько віддав сина в науку до дяка, а наступного року померла мати Тараса.
Батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала трьох своїх дітей. З того часу в родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою, між дітьми.
Після смерті батька мачуха вижила пасинка з батьківської оселі, і Тарас жив у кирилівського дяка-п'яниці Петра Богорського. У 1829 р. Тарас став служником-козачком пана Енгельгардта, згодом переїхав з ним до Петербурга. У 1832р. пан віддав Шевченка до живописних справ цехового майстра Ширяева (здібності до малярства виявилися в Тараса дуже рано: ще змалку крейда й вуглинка були для нього неабиякою радістю, а прагнучи стати художником, хлопець побував у трьох церковних малярів. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту). Хоч від жорстокого маляра Тарасові не раз діставалося, але він терпів задля омріяного мистецтва. Хлопець чимало малював з натури. Одного разу, перемальовуючи статуї в Літньому саду, Шевченко зустрів земляка — художника І. Сошенка, який познайомив його з видатними діячами російської й української культур (К. Брюлловим, В. Григоровичем, Оі Венеціановим, В. Жуковським, Є. Іребінкою).
Дедалі жорсткокішим, егоїстичнішим і меркантильнішим стає світ. Як часто буває, що ми лише хочемо один від одного вигоди, хочемо, щоб було добре нам, ми ж бо себе любимо, ми ж бо найкращі… І як мало місця залишилося для любові…
На жаль, зараз так мало людей вірять у справжнє кохання… А я вірю… Просто вірю. Я вірю, що « через тисячі літ лиш приходить подібне кохання», вірю в любов, готову на страждання й жертви. І хай мені говорять, що насправді все чудово лише у мелодрамах і в романах. Нехай. І нехай я помиляюсь, але не перестану вірити. Бо для чого тоді жити людині, якщо вона не вміє любити?
Ніхто до кінця не зрозумів, мабуть, що таке любов. І не всім дано це усвідомити. Легко любити, якщо все чудово, якщо поруч тебе – красива, розумна дружина, хороша господиня, або сильний і мужній чоловік, який завжди приносить в дім гроші і забезпечує сім’ю, якщо ви живете у розкішній трьохкімнатній квартирі в центрі, маєте дачу за містом і їздите на «Мерседесі»… А якщо трохи по-іншому? Якщо життя вносить свої корективи, і тобі доводиться чимось жертвувати заради коханої людини? В кращому випадку – не вимагати нової шуби і десятого плаття, а зводити кінці з кінцями від зарплати до зарплати. Це,звісно, ще можливо, так живуть, мабуть, багато сімей. А якщо стається так, що твоя друга половинка опиняється на інвалідному кріслі? Я завжди задаю собі питання: а чи змогла би я?... Чи змогла би я присвятити повністю своє життя для когось, не бажаючи нічого взамін? Чи змогла би я без нарікання так жити? Чи змогла би я бути біля коханої людини і любити її? Так, саме любити! Не з обов’язку, навіть не тому, що обіцяла бути в горі і недугах, не з жалості, а просто з любові? Любити… Не чекаючи нічого взамін… Знаючи, що попереду тебе чекає не прекрасний відпочинок на березі моря, не вилазки на природу,в гори, не нічні поїздки, несподіванки, сюрпризи, не дорогі подарунки, а важкі будні, щоденний догляд і присвята… Тому я вважаю, що важливим аспектом в коханні є жертовність. В наш час дійсно цінують цю рису, адже насправді є так мало людей, які вміють жертвувати собою, своїм звичним життя, кар’єрою, мріями заради щастя іншого …
Недавно прочитала історію молодої дівчини про те, як вона вийшла заміж за незрячого хлопця. Вона знала, на що йде. Знала, що він ніколи не побачить її обличчя, не знатиме, яка вона, не побачить чудової природи, вони не гатимуть разом за заходом сонця, не переглядатимуть разом спільні фото. Він не бачитиме краси кругом, а вона не зможе йому про все розповісти… Але вони люблять… Просто люблять, незважаючи ні на що.
Кохання приносить щастя. Лише потрібно вірити і по-справжньому любити. Кохати не тому, що він має важливе становище в суспільстві чи багато заробляє. Кохати тому, що він для тебе найкращий, бо він тебе розуміє, підтримує, і з ним ти можеш бути насправді щасливою.